Під час мого приїзду більшість батальйону перебувала в оточенні в Іловайську - я мав працювати з тими, хто повертався з "лінії фронту".

Днів мало бути п'ять. Бо стільки залишалося до кінця відпустки, частину якої я вирішив провести в зоні АТО як психолог-волонтер. Двічі відгукувався на пропозиції поїхати на Донбас, але щоразу давали відбій. На третій раз запросили приїхати.

Було багато причин, які мене туди вели. Головно – психологічні та ідеологічні, але про них треба або говорити багато, або зовсім не говорити. Воювати я вже старий, та й не вмію – попри закінчену колись в університеті військову кафедру і звання старшого лейтенанта. До того ж, я ліберал і пацифіст (ну, майже пацифіст, бо розумію, що коли ворог нападає, то треба захищатися).

Переступивши через сльози і гіпертонічний криз дружини, вирушив в один із добровольчих батальйонів. Не видаватиму його назви та деяких інших конкретних деталей, щоб мимохіть не вибовтати якоїсь важливої інформації, хоча й не думаю, що я її посідаю. Просто про всяк випадок.

Виїхав 26 серпня поїздом "Інтерсіті" до Запоріжжя. Суперпоїзд нашої доблесної "Укрзаліниці" запізнився на дві години (це часом не державна таємниця?), через що я не встиг на останній автобус у потрібному мені напрямку. Заночував у недешевому готелі неподалік автовокзалу й о 5 годині ранку виїхав маршруткою Запоріжжя-Донецьк.

Маршрутка була переповнена, пасажири – переважно жінки і діти. Довелося стояти, тому дороги майже не бачив, а її якість здалася мені середньостатистичною для України.

Без проблем проминули два чи три блокпости на території Запорізької області. Десь на межі з Донеччиною на посту нас зупинили озброєні люди з пов'язками "Правого сектора". Перевіряв паспорти трохи нарваний російськомовний чоловік років 30-ти. Розмовляв зверхньо й грубувато – самостверджувався. Це якраз той тип людей, яким не можна давати ні владу, ні зброю, бо вони роздуваються у власних очах, почуваються вершителями людських доль.

Увагу перевіряльника привернули двоє молодих чоловіків. В одного з них було журналістське посвідчення якогось видання з Макіївки. Відбулася розмова з переглядом вмісту планшета – радше формальна, ніж така, що дала б змогу виявити диверсанта, але на підвищених тонах із боку постового.

Другий чоловік мав трохи зеківський вигляд і міг би й у мене викликати підозру. Йому було наказано роздягнутися до пояса, наколок не було. Пильний охоронець почав допитуватися, чому це він сам, приїхавши з Вінниці, має воювати за Донбас, а цей житель Донбасу воювати не хоче. Підійшов командир: "Паспорти перевірив? Щасливої дороги". Ми поїхали. Підозрюваний без наколок полегшено промовив півголосом: "Командир у них вроде нормальный". Трохи згодом розповідав про цю ситуацію комусь по мобілці – без агресії і без симпатії.

Я приділив цьому невеличкому епізодові стільки уваги, бо він був єдиний, коли мені було незручно через стиль спілкування "наших" із місцевим населенням. У кількох пізніших контактах, свідком яких я був, нічого неприємного не помітив.

Як удається автобусам і маршруткам доїжджати до Донецька, не знаю, вийшов я раніше. Прибув на місце дислокації – дитячий табір. Зустріли, нагодували, поселили. Спав на ліжку в спортивному одязі на матраці. На подушку поклав свого рушника, а наступного дня дали постіль.

Їдальня працює нон-стоп, можна поїсти коли хочеш. Їжі багато, вона проста й смачна, але дещо одноманітна: суп або борщ, гречка з тушонкою (це тут основна страва), чай або компот, на столах – хліб, печиво, огірки, помідори, соління, яблука. Майже вся їжа – із гуманітарної допомоги, зібраної громадянами. Грію себе думкою, що десь тут і картопля, буряки, макарони, що їх передала моя мама – учителька-пенсіонерка з Вінничини.

Медпункт завалений коробками з ліками. Санітарія відносна: якщо хочеш, то можна її дотримувати. Є душ, але вода холодна. Поряд ставок, пляж, охочі купаються.

Мені не пощастило, бо саме під час мого приїзду більшість батальйону перебувала в оточенні в Іловайську. Я мав працювати з тими, хто повертався з "лінії фронту". Очікували, що вони ось-ось повернуться, але повернення затягнулося. Аби зовсім не залишатися без роботи, я ходив територією, заговорюючи до присутніх у таборі бійців і новобранців або дослухаючись їхніх розмов. Основна тема – становище оточених.

Невдовзі надійшла команда передислокуватися до іншої бази, десь кілометрів за 70, ближче до Іловайська. Мені сказали, що я можу залишатися тут або їхати з ними. Поїхав. Бронежилет позичила симпатична волонтерка Дж. Знайшли мені місце в автомашині одного з відомих телеканалів.

Колона, яка рушила, справляла враження не так застрашливе, як скрушне (від деталей утримаюся). Сімдесятикілометровий шлях їхали близько трьох годин, щоправда, годину витратили на заправку. Поцікавився, чи платять за бензин. Авжеж. Та й по заправниках не було видно, щоб їх грабували.

Дорогою траплялися цивільні автомашини, водії яких сигналили, вітаючи колону, часом вимахували синьо-жовтими прапорцями. Де-не-де й перехожі привітно махали руками. Проте більшість, принаймні ззовні, ставилася нейтрально.

Прибули на місце. Кілька годин провели в незрозумілих для мене діях. Здавалося, що самі командири не дуже знають, що треба робити, але на такій своїй оцінці не наполягаю, бо аж ніяк не є експертом із військових питань. Надвечір надійшла команда повертатися. Знову переїзд, але вже в темряві.

І під час пересування колони, і в місцях дислокації мені не було страшно. Тривога виникала й посилювалася під впливом розмов і поведінки бійців, які майже весь час, особливо в дорозі, виявляли осторогу і не приховували острахів: час від часу напружувалися, одягали або поправляли каски й бронежилети. Вони вочевидь краще за мене відчували й розуміли ситуацію, натомість моя наївність допомагала мені бути відносно спокійним. Проте все обійшлося. Приїхали назад.

Ліг спати – у спортивному одязі на матраці.