Українські війська на Донбасі наразі відступають. Не тільки тому, що в бій вступили елітні російські регулярні танкові й механізовані частини та з’єднання, підтримані штурмовиками і вертольотами, проти яких з наявною технікою воювати важко. А й тому, що після Іловайська у бійців та командирів на фронті немає довіри до командування АТО.

Слід називати речі своїми іменами: під Іловайськом відбувся розгром наших частин. Він призвів до великих людських утрат (які наразі засекречені) і небувалого досі числа взятих росіянами і терористами полонених (називають цифри у 700-800 вояків). Втрачена і важка бойова техніка.

Звичайно, за якийсь час із решток розбитих частин, які прорвалися з оточення, будуть створені нові боєздатні формування, але з яким почуттям вони йтимуть у бій? Постійно озираючись, чи не «зливає» їх командування, чи не посилають їх у новий «капкан»?

Небажання президента замінити міністра оборони (який відверто не викликає симпатій ані в командирів добровольчих батальйонів, ані у незалежних експертів, ані у волонтерів, які займаються постачанням армії, в той час, коли військове відомство відверто саботує цю справу) та створити й очолити Ставку головнокомандування, яка керуватиме всіма процесами, потрібними для захисту країни і накази якої будуть обов’язковими для всіх структур, не має значення, державних чи приватних, також деморалізують війська. Бо ж усім, у тому числі і фронтовикам, відомо, що в тилу через бюрократичні ігрища досі стоять без використання сотні одиниць бронетехніки, в тому числі й новітньої та модернізованої, що з незрозумілих причин війська досі не мають ефективних засобів протиповітряної оборони (тоді як наші танки та БТР знищуються ударами російської авіації) – і так далі, і таке інше.

Без рішучої, ба, демонстративної заміни бодай частини верхівки Міністерства оборони на генералів-фронтовиків, без «чистки» штабів від російської агентури і банальних нехлюїв, без розжалування найбільш одіозних генералів та скорочення їхнього загального числа бодай удвічі моральний дух військ не відновиться. І взагалі: цей дух формується зовсім не парадами, про що з притаманним їй апломбом заявила два тижні тому знана письменниця («Нема армії без парадів, а для армії, котра воює, він важливий подвійно, морально й символічно»), а успіхами на полі бою, довірою до політичного керівництва і військового командування та всенародною підтримкою.

Ба, успіхів може якийсь час не бути – але і в часину поразок моральний дух війська може бути високим, як-от у Британії, коли у найтяжчий період війни біля керма став Вінстон Черчилль (який, до речі, наскільки мені відомо, не провів жодного параду…). Політик і військовий керівник, який не брехав британцям про близьку перемогу, а при вступі на посаду чесно заявив: «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту».

Британці знали, що уряд не капітулює, не піде на мир з нацистами, не зрадить своїх вояків, – і тільки тому зуміли рік протриматися фактично на самоті (домініони були далеко, за океанами) проти об’єднаних сил усіх тоталітарних держав Європи (адже СРСР у той час мав з Німеччиною й Італією Договори про дружбу і забезпечував їх необхідними для війни ресурсами).

Чи вистачить у політичного керівництва України Черчиллівських відваги, організаційних здібностей і вміння стояти на смерть за національні інтереси? Чи повірять знову війська політичному керівництву та командуванню?

А для того, щоб повірили, щоби моральний стан як армійців, так і Нацгвардії та добровольців істотно піднявся, щоб війська знову рішуче чинили опір зграям бандитів та російським «регулярам», владі слід негайно, раз і назавжди припинити всілякі розмови про «тимчасове» чи «постійне» перемир’я на Донбасі.

По-перше, тому, що війська мають уже дуже і дуже гіркий досвід одностороннього припинення вогню.

По-друге, тому, що терористи з «ДНР» і «ЛНР» уже заявили, що не припинять вогонь, доки «українські карателі» не відійдуть з територій двох областей – Донецької та Луганської, тобто фактично не капітулюють.

По-третє, тому, що 1993 року Грузія вже підписувала з Росією та її абхазькими маріонетками дві угоди про припинення вогню, наслідком чого став повний розгром грузинської армії та 300 тисяч біженців-грузинів (і це добре відомо на фронті, якщо і не всім, то, принаймні, українським офіцерам та бійцям добровольчих батальйонів). По-четверте, тому, що «постійне» перемир’я означає легалізацію «ДНР» і «ЛНР» - а відтак у бійців неодмінно виникає відчуття марноти всіх жертв.

Ну, і головне: психологічно заяви про домовленість з Путіним про перемир’я спричиняють відчуття: нас знову «злили»! Бо хіба не було домовленостей про коридор для відходу оточених під Іловайськом українських частин і хіба росіяни дотримувалися домовленостей, начебто досягнутих «на найвищому рівні»? Тим більше, коли ці заяви починають уточнюватися, коригуватися, коментуватися, а на додачу й заперечуватися російською стороною…

І взагалі: якщо вояк знає, що війна йтиме до перемоги, він воює. Добре чи погано – але воює і знає, що найефективніший засіб, щоб вижити у цій війні – це вбити ворога і наблизити перемогу.

А коли вояк дізнається, що війна триватиме до перемир’я, його свідомі і підсвідомі психологічні настанови радикально змінюються: він прагне дожити до перемир’я.

Тому він воліє не приймати бою, а відступати, «відриватися» від противника, а в разі оточення – без зайвих докорів сумління здається в полон. Бо ж скоро перемир’я, війна нікому не потрібна, її політики затіяли, а мені головне – вижити, чи не так?

Отож панове державні лідери, не деморалізуйте військо непродуманими заявами, краще терміново поставте на його чолі випробуваних генералів-фронтовиків та бойових полковників, зніміть усі запони на шляху оснащення з’єднань та частин сучасною технікою, всім, що потрібне для життя та бою – і допоможіть їм знову відчути смак перемог. От тоді можна буде поговорити з Путіним на рівних, а не канючити у нього невідь-що.