Макс Левін провів в оточенні в Іловайську понад тиждень. Він став свідком багатьох героїчних звитяг українських добровольців. А в короткі хвилини перепочинку «на базі» для всіх них був ще й побут. Побут під час війни.

Кожен ранок починається вітаннями. Продираєш очі, бачиш біля себе бійця, який засинав на цьому місці ввечері — і стає радісно. З новим днем, друже!

Так ми навчилися цінувати кожен день.

Бійці роззосереджені по всій школі — спортзал, коридори, підвальні приміщення все зайнято людьми у військовій формі. Сплять часто просто на підлозі або на землі у підвалі, дехто підкладає під спину бронежилет, знявши його. Більшість спить в броніках. Каремати є у небагатьох — як ізоляцію використовують шматки пінопласту, картону, залишки меблів.

Зняти шолом і бронік - нав’язливе бажання. 24-години на добу в цих обладунках, плюс розгрузки з БК у бійців — нелегке випробування.

Так ми навчилися цінувати відпочинок — коли ти можеш просто лежати, у відносній безпеці (наприклад, у підвалі), вільно дихати і ні про що не думати.

Наступним етапом квесту під назвою “вижити в оточенні” є пошук їжі. Навіть не пошук, а здобування.

По-перше треба знайти “сухпай”. Він ще є на складі. Склад знаходиться в сусідньому з школою приміщенні.

15 кроків і ти на місці. Але перед цим ти сидиш годину або й більше на місці – чекаєш, поки збільшаться проміжки між обстрілами. Саме час “ризикнути”.

Бігом до складу, “сухпай” в зуби і назад.

Далі задача — перетворити “сухпай” на такий, що можна споживати. Тобто розігріти.

Якщо знаходимося у приміщенні - шукаємо сухий спирт. Деякі бійці передбачливо взяли його з собою. Або інший варіант, більш екстремальний. Добігти до однієї з хат, в якій отаборився підрозділ “снайперів”. Метрів 250-300 від бази. У разі обстрілу - стрибати у найближчий підвал. Там, де доріжка приватними подвір’ями не прокладена, біжиш вулицею. Біжиш, тримаючись парканів і кущів — режим “антиснайпер”. Перехрестя доріг перетинаєш швидко. Настільки швидко, наскільки це дозволяє пару десятків зайвих кілограмів на тобі.

Бійцю з позивним "Мега" не пощастило - снаряд потрапив прямо в нього, коли він грів воду у самоварі. "Меги" більше немає. Так виглядав будинок, біля якого сидів "Мега", після обстрілу  Розігрівання їжі у підвалі 

Бійцю з позивним "Мега" не пощастило - снаряд потрапив прямо в нього, коли він грів воду у самоварі. "Меги" більше немає.

В “хаті” можна розігріти їжу на газовій плиті. Одного разу, наприклад, ми приготували рагу з картоплі, помідорів, цибулі і трошки “завтрака туриста” - дуже смачно. Шлунок радіє, одразу хочеться спати. В покинутих городах нас чекають виноград і яблука — якраз час збирати, а хазяїв немає. Коли тижнями їсиш самі галєти і консервовану кашу з м’ясом — фрукти здаються подарунком від богів. Справжні солодощі.

Ці паляниці спекли для бійців місцеві

По дорозі до хати бажано забігти до “зв’язківців”. У них працює генератор - єдина точка в окрузі, де є електрика. Місце зустрічі змінити не можна — тут зустрічаються бойові товариші, які не бачилися вже декілька днів. Заправляю ноутбук, телефони, акумулятори до фотоапаратів, powerbank для модема. Щоб вистачило на наступну добу.

Зі зв’язком в Іловайську взагалі дивина — мобільні мережі ловлять з перебоями навіть на 2-3 поверхах. А ось Інтертелеком інтернет ловить й у півпідвальному приміщенні. Завдяки цьому я маю змогу завантажувати в інтернет не тільки фото, але й повнорозмірні відео.

Неймовірна антена, змонтована зв`язківцями значно покращувала швидкість передачі даних

Ще одна важлива складова життєдіяльності — здобути воду. Запас питної води в пляшках добіг кінця. Вода з крану перестала крапати десь пару днів тому. Колонка перестала працювати вчора. З джерел води — тільки колодязі з солонуватою мутною водою. Знову ж таки, до колодязя ще треба добігти.

Так – понад тиждень. Весь час, що ми були в оточенні.