Ми вельми цінуємо поодинокі висловлювання нечисленних представників російської інтелігенції, які намагаються підтримати Україну. Серед них є чимало гідних особистостей — рокери Андрій Макаревич та Юрій Шевчук, актори Лія Ахеджакова, Олег Басілашвілі та багато інших артистів, які удостоєні найвищих звань і нагород Російської Федерації, але чомусь зважилися зберегти гідність і не зрадили своїх переконань. Що чекає на них у майбутньому? Адже вже зараз вони поплатилися за свою відвертість.

Але спробуймо подивитися на це з іншої точки зору. Дозволю собі нагадати перефразовану думку, яка вже давно побутує серед публіцистів і істориків.

Її сутність полягає ось у чому (спробуймо сформулювати її довільно, але достовірно й якнайкоротше): «Якщо відколупнути панцир будь-якого російського демократа, одразу ж відкриється сутність запеклого шовініста». Із огляду на це, на думку одразу спаде чимало прізвищ.

Згадаймо хоча б Ірину Хакамаду, яку ми вважали чи не найсміливішою жінкою серед високого політикуму Росії (на відміну від сумнозвісної уродженки України Валентини Матвієнко, яка кожним своїм словом продовжувала брехати до останньої хвилини, натхненно заперечуючи можливість російської «анексії Криму» перед десятками мільйонів російських телеглядачів).

Аж ось на прес-конференції Володимира Путіна Хакамада-сан улесливо посміхалася і, звернувшись до свого кумира, не поквапилася зазначити, що «Крим завжди чекав на свою російську самоідентифікацію», ба навіть поздоровила російського президента з перемогою.

Ходімо далі. Обожнювана обивателями Ксенія Собчак також зробила чимало для того, щоб її вважали запеклою українофілкою. Навіть побувала в Києві за часів Майдану і неодноразово фотографувалася на тлі барикад. Тепер зробімо невеличкий крок у бік і з’ясуймо, що саме вона щойно написала (у вересні поточного року) у своєму відкритому листі до Микити Міхалкова. «Микито Сергійовичу, я з Вами згодна, [Крим] треба було повернути!» (і далі за текстом у тому ж дусі). На жаль, не маємо можливості навести тут всі цитати. Охочі можуть прочитати це на сайті snob.ru.

Щодо численних цитат із творів Михайла Жванецького, скажімо таке. Усі ці тексти створено якнайменше двадцять років тому. На щастя (чи на жаль), вони не містять жодних смислових розбіжностей із поточною ситуацією в Україні. Але на сьогодні легендарний Михайло Михайлович думає зовсім не так, як це намагаються піднести блогери й завсідники Інтернету.

І не так, як хотілося б нам із вами. Він сам не витримав такого пресингу й спростував публічно все те, що соціальні мережі піднесли, як істину в останній інстанції, яка начебто походила з його вуст. Не забуваймо, що серед інших колишніх одеситів був і Станіслав Говорухін, який беззастережно жалівся на страхітливі «переслідування» з боку міфічних українських націоналістів протягом усіх своїх найкращих років роботи на Одеській кіностудії. Але йому пощастило більше. Невтомні одесити удостоїли його жартівливої меморіальної дошки. Хто наступний у цій черзі?

Якщо ми продовжимо список численних «сумнівних друзів України», то газетної площі не вистачить. Дозволимо собі бодай один, останній приклад. Відомий «західник» Олексій Венедиктов (він є «західником» лише за його власним зізнанням) — головний редактор та співвласник однієї з найдемократичніших (прошу звернути на це увагу!) радіостанцій Росії «Эхо Москвы» — нещодавно мав телевізійне інтерв’ю з Дмитром Гордоном, яке побачили мало не всі українці. Але навіть він примружився й злорадно посміхнувся, коли йшлося про агресію Росії. Він раптом засумнівався й зажадав «доказів» її втручання. Це вже — остаточний діагноз.

Не будемо згадувати тут численних представників «попси» і ще якихось другорядних персонажів типу колишньої одеситки Лоліти Мілявської чи сумнозвісної Ані Лорак. Проте той самий Венедиктов під час його інтерв’ю з Володимиром Путіним, дістав відповідь від російського президента, яка означала, що пан Венедиктов — його ворог. І це його не засмутило.

Тобто, росіяни звикли миритися з насильництвом влади, на жаль, так само, як африканці миряться сьогодні з епідемією лихоманки Ебола, яка охопила вже сім країн. Із цього випливає лише одне.

Для путінського режиму кількість ворогів вимірюється не лише кількістю безпосередніх конструктивних полемік, а й усім тим, що можна вважати навіть непрямими й опосередкованими реакціями, висловлюваннями та будь-якими рухами думки. Схоже, сталінська епоха в Росії повертається. Дай нам Боже, повік відрізняти справжніх друзів від ворогів!..