Міністр оборони Валерій Гелетей виступив у понеділок із заявою, суть якої в тому, що «операцію по звільненню сходу України від терористів завершено... У наш дім прийшла велика війна».

Заява загалом доволі дивна; там є, наприклад, пасаж про погрози Росії «застосувати проти нас тактичну ядерну зброю». Путін, звісно, не справляє враження адекватної людини, але це занадто навіть для нього. Наразі цікавіший інший момент: міністр пише про війну, наче вона щойно розпочалася.

Про дату початку останньої україно-російської війни сперечатимуться стільки, скільки існуватимуть власне Україна та Росія. На мою думку, тут можна точно назвати і день, і годину: 4.00 ранку 30 листопада 2013 року. Найкращий час для нападу, до речі: гітлерівська Німеччина атакувала Польщу 1 вересня 1939-го та  СРСР 22 червня 1941 року приблизно о тій самій порі.

Тож у цю недобру годину теплої, як для кінця листопада, ночі 2000 міцних, озброєних кийками та сльозогінним газом вояк накинулися на студентів, що мирно протестували проти непідписання угоди з ЄС і розігнали їх, побивши й покалічивши десятки маніфестантів. Головним фактором, що сколихнув Україну, був навіть не стільки факт розгону, скільки небачена до того часу жорстокість. Не «жорсткість» — затяганий журналістський евфемізм — а саме звіряча, неймовірна жорстокість людей у формі, які розправлялися зі студентами, журналістами і випадковими перехожими, наче з тяжкими злочинцями.

Навряд чи хтось, виходячи на Майдан вранці 1 грудня, задумувався про те, у що це виллється, і точно жодна душа навіть припустити не могла, що все це — лише початок тривалої битви, яка забрала перші життя 22 січня, потім охопила центр Києва 18-20 лютого, і зрештою, коли супротивника вдалося витіснити зі столиці, перекинулася на схід, де від квітня розгоряється все більше й більше.

Сторони конфлікту чітко окреслено одразу: цивілізація варварства і обскурантизму, провідником якої виступав Янукович, проти цивілізації європейської, за яку власне й бився Майдан. Саме така чорно-біла дихотомія.

Очевидні речі, нічого нового. Те, що діється зараз, дещо нагадує 1918—1920 роки. Навіть пародійні «народні республіки» є. Путін хвалиться, що може за два тижні захопити Київ. Він, здається, так само, як і його маріонетки на Донбасі, мислить категоріями 90-річної давнини. Звісно, ніякого Києва їм не бачити. Тепер у нас є більш-менш боєздатна армія і серйозні союзники на Заході, наші підрозділи на бік ворога не переходять, погромів, як і тодішнього тотального хаосу, немає. Натомість — повне усвідомлення того, з ким треба вести бій, мають не тільки кияни та львів’яни, але й одесити й дніпровці, запоріжці й херсонці, миколаївці й харків’яни і значна частина донеччан — тобто мешканці тих територій, на підтримку яких Кремль розраховував.

Наше ХХ століття все ще триває. Ми з нього ще не вибралися. Треба його пройти до кінця.

Закінчиться воно не так швидко і не так легко, як нам хотілося б, але й повернення до його першої третини не буде вже ніколи.

А потім нарешті настане ХХІ — наше століття. Наше.