День третый у зоні АТО (читайте у попередніх блогах про перший і другий день) розпочався із невеселих новин: стало відомо, що батальйон потрапив під шалений обстріл в "Іловайському котлі", є багато вбитих і поранених, рахунок іде на сотні, а ті, що вижили, масово потрапляють у полон.

Звістки тривожні й хаотичні, розібратися в справжньому стані речей неможливо. Практично всі намагаються додзвонитися до своїх. Комусь це вдається, комусь ні. Переповідають один одному отриману інформацію. Здебільшого вона трагічного змісту. Називають різні цифри, імена загиблих, але більш-менш виразної картини не має ніхто. Дуже розчаровані діями військового керівництва, яке обіцяло оточеним підтримку, але так і не надало її.

На цьому тлі почуваюся непотрібним. Розумію, що маю заспокоювати людей, але не знаходжу аргументів, на які міг би спертися, бо всі переймаються не власними переживаннями, а загальною ситуацією. І відчуваю своє безсилля перед трагізмом масової загибелі.

Телевізійні новини набагато оптимістичніші, ніж звістки, що поширюються тут. Хочеться вірити телебаченню, хочеться думати, що насправді не все так погано або, принаймні, що правда десь посередині.

Нарешті до мене почали звертатися як до психолога. Було три звернення, поки що без конкретного запиту, лише висловлювали бажання поспілкуватися. Усі троє – молоді освічені чоловіки. Трохи поговорили про психологію. Дивно, але в усіх трьох випадках щось перебивало нашу розмову, ми мусили її переривати і домовлятися поговорити пізніше.

На жаль, пізніше не вдалося. Десь надвечір пройшла інформація про те, що противник готує великий наступ у нашому напрямку і треба готуватися до ворожого нападу на базу.

Намагаюся зберігати спокій. Аналізую. Ми досить далеко, наступати на нас, як мені здається, не має тактичного сенсу. Але навколо всі збуджено метушаться, готуються до оборони. Цілком очевидно, що на таку чималеньку територію людей зовсім обмаль. Тривога передається й мені, міркую над тим, що робитиму в разі нападу. Роздивляюся навколо і прикидаю, куди буде найкраще тікати.

Один із командирів помічає мене і попереджає, щоб я зібрав свої речі, спати лягав одягненим і щомиті був готовий до евакуації. Складаю речі до дорожньої сумки, а в окрему торбинку кладу найпотрібніше – паспорт, гроші, мобілку, ключі від квартири.

Уже пізно, але ніхто не спить. Сидимо, п'ємо чай. Є легка тривога, але паніки немає.Несподівано дізнаюся, що приїхала машина з Києва. Це представники благодійного фонду привезли батальйонові зібрану допомогу. Збиралися тут переночувати і вранці вирушати на Київ, але з огляду на обставини повертаються назад уже тепер. Мають одне вільне місце, можуть мене забрати. Погоджуюся.

Перед виїздом чую, як кияни просять дати їм на дорогу зо дві гранати – про всяк випадок. Не знаю, чи дали. Мене вони заспокоюють: "стрьомно" буде лише перші 30-40 кілометрів, а далі вже свої.

 Вирушаємо о пів на першу ночі. Їдемо малолюдними дорогами. На кожну зустрічну автомашину напружена реакція. У невеликих селах,через які проїжджаємо, бачимо групки молоді, що зібралася біля місцевих нічних генделиків.

Доїжджаємо до першого блокпоста, на якому чергують українські даівці. Зупиняють нас, перевіряють документи, пропускають далі. Здаються такими милими.

Далі була 10-годинна дорога до Києва із заїздом у госпіталь у Дніпропетровську, де одному пораненому з батальйону передали його речі.

Так закінчилася моя триденна епопея. Хоча ні, не закінчилася. Я багато разів на день читаю і слухаю новини, виловлюючи в них звістки про цей чудовий і трагічний батальйон, що став мені рідним. Намагаюся рахувати, скільки бійців вижило, скільки загинуло. Радію за перших і тужу за другими.

Вічна слава героям, що полягли за свободу і незалежність нашої Батьківщини!