Посіяти ненависть між українцями - ось що зокрема хоче Путін, кажуть мені і мають рацію. Тому не варто акцентувати на тому, що Донбас завинив, що він якийсь не такий - додають вони. Не варто шукати винних серед східняків. Треба пояснювати, доносити, переконувати, лікувати любов’ю. "Ти ж сам луганчанин!" - вбивають вагомий аргумент у бесіду співрозмовники.

Багато східних практик єдиноборств базується на тому, щоб не перемогти ворога, а, перехоплюючи агресію, привести його до висновку, що зусилля для нападу марні. Ми дійсно потребуємо формули любові, якогось особливого підходу до взаємовідносин між Сходом і іншою Україною для того, щоб нівелювати ту розхитаність, ту недовіру і навіть злобу, яка з’явилась і акумулюється останнім часом. І ця формула має впроваджуватись і транслюватись зокрема в ЗМІ.

Понад 20 років політики звертались не до об’єднавчих факторів у суспільстві, а грали саме на відмінностях. З шухляд історії діставались найсмердючіші скелети. До краю, до регіону примішували ярлики, назви, визначення не тільки для зручності в спілкуванні, але й перш за все, щоб у свідомості відокремити, провести межу - ось западенці, а це вже східняки.

Вони начебто українці, але якісь інакші. І розмовляють вони далеко не всі українською мовою, і голосують за комуністів або ще за якісь політичні афери з проросійським присмаком.

Політики вдало маніпулювали такими маячками, як патріотизм, незалежність, євроінтеграція, двомовність, "ковбаса по рубль двадцять" та іншими якорями, за які чіпляли електоральну рибу на гачок гасел і порожніх обіцянок. При цьому так і не були впроваджені єдині національні стереотипи, які б однаково позитивно і зворушливо відлунювали в серці як львів’янина, так і луганчанина, як мешканця міста, так і селянина.

Ніхто так і не зшив українські душі в загальний орнамент, а навпаки, знайшлось безліч тих, хто доклав помітних зусиль для того, щоб розірвати єдине національне намисто. Зрештою на цій розірваності зіграв і безліч разів проклятий українцями Путін. При чому в даному випадку під прізвищем я маю на увазі вже не тільки людину, але й систему спецслужб та явище російського імперіалізму взагалі.

Але якщо ми пильніше придивимось до проблеми Донбасу (назвемо це питання так), то вгледимо ще й питання "совкової" ментальності, завезених багатьма хвилями імміграції на терени України ще з 30-х років і пізніше росіян з їх купрінівським принципом "Россия там, где русские живут" та інших аспектів, які притаманні Сходу. Зрештою ми вже маємо регіон, де безліч мешканців свідомо чи навіть несвідомо готові працювати або вже працюють на Росію.

Це і так звані "осведомлённые", які розносять антиукраїнські чутки, це і бізнесмени, які працюють з РФ та лобіюють питання інтеграції до Митного союзу, це і проросійські політики та безпосередньо ті бандити, які взяли до рук зброю цього року. Тому яку б формулу любові ми не застосовували взагалі до регіону, залишається питання - а що робити з тими, хто сам вже давно став носієм проросійської болячки, що атакує тіло нашої країни? Любити їх? Пояснювати? Терпляче вислуховувати та доносити до їхнього розуму загальні істини того, що Україна - це миролюбна, добра країна, де для всіх завжди була можливість жити і в мирі, і в спокої?

Вони вже давно ладні самі вигадувати найдивовижніші нісенітниці ще крутіші за російське телебачення. Вони зовсім не хочуть вашої любові і єдності. Вони живуть міфом "вєлікой Росії". Вони не просто не люблять Україну... "Как я этих хохлов ненавижу!" - говорить російський луганчанин, син колишнього даішника, який чекає на манну з приходом московських військ.

Які ще умови для усвідомлення того що Україна - це затишна і мирна оселя, треба було створити, щоб цей вилупок хабарника не любив, а хоч би не шкодив їй?

Це він і став причиною того, що наразі його місто понівечене мінами, а могили на півдні Луганська розриті від вибухів. Лежать повсталі мерці на цвинтарі "Гострої могили", так і не знайшовши спокою в луганській землі. Десь блукають їхні душі між побитих будівель з вибитими вікнами і дивляться на збожеволіле місто, якому начебто не вистачало нашої любові.

Ні, не любові йому не вистачало, а нашої пильності. Ми проґавили розквіт антиукраїнського елементу, до якого ставились весь час з терпимістю. Ми впускали їх у парламент, ми загравали і заграємо навіть зараз з ними на телешоу.. Ми знову наче хочемо донести до них - чого ви? навіщо це вам? Живіть собі тут в мирі і спокої!

Ми вже натерпілись обраного вами на десять років Кучму. Ми навіть цілих три роки зуміли прямувати до безодні разом з вашим же Януковичем. Чого тоді ще треба тобі, Донбасе?

Чи не пора прозріти, що ворогом для тебе є не міфічний бандерівець, яким тебе лякали в лютому та березні комуністи та регіонали, а той хто, роздав тобі за паспортами зброю і тим самим перетворив тебе ж на гнійник!

Не почує цього Донбас, а хто здатен почути, зробив усе, щоб його полишити, бо залишатись там - це повільно помирати, це бути частиною трупа, що розчиняється на біологічні елементи і від якого нестерпно смердить всім. Навіть тим, хто й не знав, де той Донбас знаходиться.

Саме тому для єдності любові замало. В душі кожного українця має бути побудований блок-пост, який тверезо оцінює тих, хто намагається крізь нього пройти. Ці блок-пости конче необхідні, необхідна фільтрація (як би це слово не різало), бо справжня довіра не може ґрунтуватись на довірливості. Це питання безпеки країни і народу в цілому.

А для того щоб ці блок-пости не перетворились в стіни, перші, хто мають допомогти в цьому, - це самі мешканці Донбасу. Ті, хто зрозумів ціну миру і свободи. Ті, хто знає, що 23 роки для них світило мирне українське сонце, яке було затьмарене кіптявою російської агресії.