Думаю, про те, яким буде статус фактично анексованих Росією районів Донбасу, сьогодні не знає ніхто – і вже тим більш ті, хто про цей статус реально домовлявся – президенти Росії та України.

Для Петра Порошенка згода з особливим статусом стала компромісом, що дозволив зупинити російський наступ на підступах до Маріуполя і не втягнути країну у велику війну. А для Володимира Путіна згода з особливим статусом стала можливістю зберегти позиції своїх диверсантів на Донбасі.

Але в поняття особливого статусу обидва президенти вкладають різний сенс. Для Порошенка – і, думаю, коли ми побачимо проект закону про особливий статус, ми в цьому переконаємося – це всього лише якась економічна самостійність, помножена на права місцевої влади. А для Путіна – це якийсь блокуючий пакет. І російському президентові не потрібен особливий статус якихось там окремих районів. Йому потрібно, умовно кажучи, щоб Донецька і Луганська області виконували роль колективного Януковича – якщо вже справжній Янукович втік.

І ось цього з «особливим статусом» окремих районів не виходить. Не виходить тим більше, що якщо економічна частина угоди України та ЄС про асоціацію набуде чинності тільки через півтора року, то неясно, чим взагалі відрізнятимуться «окремі райони» Донецької та Луганської області від решти території країни – ну крім того, що там засіли бандити, зрозуміло. Адже головною проблемою для економіки цих регіонів було можливе припинення співпраці з Росією. А тепер і економіка зруйнована, і співпраця не припиняється. В будь-якому разі, у Москви немає ніяких економічних приводів це співробітництво переглядати, вона сама втягується в переговірний процес.

Саме тому з політичної точки зору ми перебуваємо в замкненій кімнаті, ключі від якої – у Володимира Путіна. Якщо він перестане підтримувати диверсантів на Донбасі і посилати туди війська, питання регіону вирішиться без особливих проблем – і навіть без особливого статусу. Якщо ж нагнітання напруженості на Донбасі продовжиться – ніякі закони не допоможуть інтегрувати зайняті диверсантами райони в тканину української держави. Більш того, вони залишаться постійним вогнищем напруженості і війни, а самозвані керівники так званих «народних республік» прагнутимуть генерувати конфлікт навіть тоді, коли в ньому відпаде зацікавленість у їхніх московських кураторів. Тому що нічого іншого, крім як воювати, ці люди не вміють. І тому, що тільки війна може приховати приреченість контрольованого ними регіону на повну, безмежну розруху.