210 років тому, 15 вересня 1804 р. на х. Тимківці, Черкащина народився Михайло Максимович, український історик, філолог, поет, етнограф, ботанік, природознавець (попередник Дарвіна), перший ректор Київського університету. 

Його батьки були нащадками козацької старшини. Батько Олександр Максимович (1773-1834) сільський суддя. Мати, Гликерія Тимківська була залюблена в народну пісню, п’ятеро її рідних братів закінчили Московський університет, двоє з них — Ілля та Роман — були професорами, усі описані в енциклопедії Ефрона. Початкову освіту Михайлик здобув у церковнопарафіяльній школі в Золотоноші. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Тимківського в маєтку Туранівцях «началам разных наук и по-латыни». Дядько «заронив у душу хлопчика перші зерна любові до філософії та взагалі до науки». Наприкінці 1812 р. Михайла віддали до Новгород-Сіверської гімназії, засновником якої був І.Ф.Тимківський, а директором — його тесть, статський радник І.І.Халанський. 

Чотирнадцятирічним учнем Новгород-Сіверської гімназії Михайло зустрів кохання всього життя. За сніданком у садибі Павла Балюбаша він задивився на струнку бліду панну Лізавету Товбач, яка нагадала юному ботаніку білу лілею. «Німфея кандіда», - прошепотів худенький хлопчик у круглих окулярах. У тінистих алеях парку вони трохи поспілкувалися. Виявилося, що панна Лізавета – наречена племінника Балюбаша і на Спаса має бути весілля. З того часу він не забував, не міг забути панну німфею. 

У 19 років Михайло закінчив словесний і природничий відділи філософського факультету Московського університету, згодом закінчив і медичний факультет. Здібного студента залишили в університеті викладачем і директором ботанічного саду. За десять років Максимович написав понад 100 праць: «Главные основания зоологии», «Систематика растений», «Ботаника»; написав «Курс математики», що був основним підручником кілька десятиліть у всій Російській імперії.

У 29 років він отримав ступінь доктора і звання професора, а за рік став першим ректором Київського університету. 30-літній ректор успішно провалив план російського царя Миколи І, який дозволив відкрити виш у Києві, як форпост русифікації України. Серед відомих учнів Максимовича – Іван Вернадський (учений політеконом) – батько Володимира Вернадського. Натомість Максимович згуртував коло майбутніх кирило-мефодіївців, майбутніх членів «Громади»; запросив Тараса Шевченка на роботу художником. Так, у 1843 році відбулося знайомство геніїв, а наступного року Тарас Григорович подарував професору поему «Тризна» із власноручним підписом.

Крім того, якщо Іван Котляревський довів, що українською мовою можна писати класні несерйозні твори, то Михайло Максимович першим зібрав і видав три збірки українських пісень. Ці збірки довели красу живої мови народу. О. Пушкін зізнавався: «я оббираю ваші пісні». Просвітитель мав намір укласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську енциклопедію.

Максимович обґрунтував самостійність і самобутність української мови; виступав проти норманської теорії походження Русі, досліджував історію козацтва, гайдамаччини, за що Драгоманов обізвав його «цілим історико-філологічним факультетом».

Звісно, якому царю потрібний такий ректор?! У 35 років його пішли у відставку. Кепський зір, прогресуючий ревматизм підточували здоров'я, тому 40-річний феноменальний учений пішов у відставку з пенсією у 762 рублі за рік. Оселився на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності. У звичайному сільському будинку творив енциклопедист, багато листувався з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим, М.Щепкіним, А.Міцкевичем. Частенько їздив до улюблених міст – Києва та Полтави.

Уся його родина: батько, сестра, гадав, що так буде завжди... Та на 49-му році доля знову звела його з блідою лілеєю. Гай-гай, як вона змінилася. Чоловік Лізавети зумів швидко всі статки пропити, маєтки прогайнувати й піти у кращий світ, залишивши вдову з двома дітьми. Дуже хвора Лізавета взяла з Михайла слово, що він (після її смерті) одружиться з її Марією. І от не стало Михайлового батька, згасла Лізавета... Самотність, 30 років різниці у віку, дане слово. Як же бути? За шість тижнів до одруження Максимович написав трактат «Про недовигоду самотності, про значення одруження, про любов чоловіка до жінки, про покірливість і мовчазність дружини». 30 квітня 1853 року Максимович одружився з Марією. Повага була в основі їхнього життя. Із заздрістю та неприхованою симпатією ставився до родинного життя друга Тарас Шевченко. Він заслуховувався чарівним співом Марії і присвятив їй поему «Марія».

У червні 1859 р. Шевченко гостював два тижні у Максимовичів на хуторі Михайлова гора, там він намалював портрети господаря та його дружини. Нерідко Тарас Григорович сідав біля вікна й дивився на Дніпро й Канівську гору на тому березі Славути. Знаючи, що друг має звичку зваблювати хазяйських дружин, Максимович нервував, ревнував і зітхнув, коли гостини закінчилися. 

22 лютого 1860 р. у родині Максимовичів народився бажаний і укоханий син Олексій, через п’ять років знайшлася їм дочка Ольга. 

М. Максимович брав участь у похованні Кобзаря, присвятив йому «Пісню про Тарасову річницю».

Після підписання Валуєвського указу Михайло Олександрович 1864 р. у Москві видав альманах «Украинец».

Філософ відчував подих вічності. Навесні 1873 року він поїхав до Києва, Москви Петербурга, побачився востаннє з друзями. 15 вересня, свій день народження провів із сім’єю. Сповістив, що час збиратися в дорогу, бо батько й дід прожили 69 років. У кінці жовтня Максимович викликав сина з Києва. Вчений визначив місце могили, велів викопати її, обшити деревом. 22 листопада він попросив чорний одяг для себе й дружини. Сів біля вікна, дивився на Дніпро, на Чернечу гору, поки душа його не відлетіла.