Війна і поставила перед простими людьми питання кардинального вибору, і підштовхнула до вимушених кроків, а в суспільстві породила багато дилем. Наприклад, залишити Донбас чи продовжувати воювати за нього? І якщо залишити, то чи не втратимо ми й інші частини України? І якщо продовжити лити за нього кров, то заради чого – заради зруйнованих міст та одвічно проросійського електорату, який буде тягнути і далі країну в прірву? І чи можна вплинути на свідомість цього електорату? І як ставитись до тих, хто «понаїхав» із територій зони АТО?

Хто вони – зрадники та втікачі чи заручники ситуації та жертви обставин? Теми болючі, неоднозначні, наповнені спекулятивними моментами. А все, що є джерелом неоднозначності, запальних суперечок, болючих спогадів, то є точки, на які тиснутимуть ті, хто хоче привернути до себе увагу, відволікти на себе електорат, коротше кажучи, суспільна проблема неминуче перетворюється на поле політичних спекуляцій.

Добре ставлення до переселенців, багато з яких чомусь охоче називають себе біженцями, було тоді, коли не було трупів. Після перших «двохсотих» з українського боку ставлення до Донбасу і переселенців різко змінилось. Що ти робиш у Києві чи Львові, в той час як кияни і волиняни гинуть на твоїй землі? Якщо ти проти проросійських бандитів, то чому не воюєш за свій край? Якщо ж ти за них, то тобі нема чого робити на українській землі.

«Мені вперше довелось доводити, що я порядна людина», – говорить мій знайомий луганчанин, викладач, учений, який вимушений зараз працювати в Полтаві.

«Якщо б ви знали, як вели себе переселенці від самого початку, то ви б розуміли, чому їх багато хто в Полтаві просто ненавидить!», – пояснює одна жіночка, очевидиця конфліктів між переселенцями і місцевим населенням Полтавщини.

«Особливо боляче чути звинувачення в тому, що ти з Луганська, коли сам ненавидиш так званих сепаратистів та увесь той москальський набрід, який перетворив мою землю на згарище. Луганська прописка в паспорті – наче тавро!», – говорить колишня луганчанка, яка живе в столиці вже рік.

А ось колишня мешканка Краматорська розповідає про те, як з початку проведення АТО краматорчани почали буквально виживати своїх сусідів, які декілька десятиліть назад приїхали на Донбас із Західної України. Вони жили поруч, їхні діти роками ходили до одних дитячих садочків і шкіл, вони працювали на одних підприємствах, а тепер гнів, розпач і навіть щораз більша ненависть стала між ними.

Хтось домігся свого – поділив Україну навпіл, і щілина ця проходить зовсім не по межі АТО і навіть не по Україні, а по серцях. Хтось спровокував найстрашніше і незворотне – пролиту кров. Очевидним є клубок проблем, який, з одного боку, має з часом нівелюватись, а з іншого, іржаві цвяхи, вбиті у відносини між громадянами нашої країни, ще довго будуть буравити їхні душі.

Наголошую на слові «громадяни», адже якщо пильніше придивитись до біди, в яку ми потрапили, то мова іде не про війну українців з українцями, а про війну передусім українців і протягом років навезених росіян, а точніше певної їх категорії, адже далеко не всі росіяни поводяться в Україні так зухвало, як деякі з них. Ще Шолохов описував у своєму «Тихому доні», як чубились «хохли» з «кацапами» на Кубані, як стояли поруч станиці українців і росіян, і як сіялась століттями ворожнеча між нашими народами.

До речі, можу порекомендувати цей твір тим, хто вважає Луганськ начебто історично російським містом (так, є і такі персонажі). У своїй книзі «великий мовчун», як Шолохова називали потім, розповів і про луганський вітер, який віє на Кубань з України, і про те, які народи споконвічно селились на Луганщині. Про те, як цей вітер розніс українську пісню мальовничими землями і родючими полями Кубані, відомо всім, хто їздив по її селах. На жаль, з російського боку в Україну з вітром заносило інше – цинічну і брехливу пропаганду, розбрат, а врешті і війну.

Але повернімося до луганчан, які вимушено оселились на теренах іншої України. Впевнений, що ніхто, окрім самих донбасівців, ситуацію у ставленні до них не зламає. Ніхто не стане вирішувати цю проблему за них. Київ наразі перебуває у сні. Тут досі вірять у те, що на сході України ведеться якась антитерористична операція. Це словосполучення – операція» з уже символічною абревіатурою «АТО» вживлює в свідомість українців певний спокій.

Насправді на Донбасі давно вже триває повномасштабна війна. Справжня, жахлива, потворна, цинічна війна. І в той час, як у кав’ярнях Києва розливають запашну каву, під Луганськом в одних кросівках та зі стрілецькою зброєю стоять на смерть хлопці, які давно забули про те, що таке не те що побутовий комфорт, а навіть що таке елементарні побутові умови. Тому такому Києву треба ще багато чого донести і пояснити.

Не треба доводити, що ти українець. Треба бути ним. А для цього потрібна одна базова умова: знати, що Київ, Харків, Львів, Ялта – це твоя земля під єдиною назвою «Україна». Свою ж землю бережуть і поважають. Її люблять і цінують. Це усвідомлення коригує і поведінку, і погляди, і відповідно ставлення до нас зовні.

Забудьте про те, що вас хтось має пожаліти або зрозуміти. Ніхто нас не зобов’язаний любити, жаліти чи розуміти, тим більше в момент, коли частенько здорове сприйняття дійсності затьмарено образами та біллю втрат. І головне – не забувайте ніколи, що ви хоч і в тилу, але на війні. Продовжувати спротив ви просто зобов’язані. Як хтось колись сказав «наше счастье – жить такой судьбою».

Так, це таке наше «щастя» пізнати життя і з цього боку.