Дочитала дуже актуальну, на жаль, автобіографію Зака Ібрагіма, сина терориста Ель Саїд Носера, вбивці равина Меіра Кахане та одного з організаторів теракту у WTC 1993 року. Крім головної ідеї - завжди є вибір і навіть дитинство фактично у першому осередку Аль-Каїди на території США, бідність, приниження та ненависть, не є вироком, - є цікава деталь, на яку натрапляю вже не вперше.

Зак Ібрагім пише, що одним із найважливіших шляхів його визволення з пастки ненависті до світу та фанатизму, в якому він зростав, було комедійне телешоу Джона Стюарта. Раніше моя улюблена Аяаан Гірші Алі, яка у дитинстві мешкала в Саудівській Аравії та пережила промивку мізків одним з найжорсткіших варіантів ісламського фундаменталізму, згадує у своїй біографії, що джерелом сумнівів для неї були жіночі романи Барбари Картленд та Даніели Стіл, які вона читала вже згодом, у Кенії. 

Я таки не вірю в "інформаційну війну", але вірю у значення поп-культури, у те, що телесеріали переконливіші за круглі столи і можна не витрачати сили та час на "інформаційну політику" та раціональні арґументи, поки в ефірі який-небудь "Глухарь", вірю, що відеосалони кінця 1980-х зробили для розвалу совка не менше, ніж велелюдні мітинги. Я переконана, що у мене в Кремлі є однодумці, інакше би вони гівна стільки не штампували. 

А тепер поправте мене, старші товариші, якщо я помиляюся: дуже добре перекладені українською американські серіали з ефіру "1+1" зникли одночасно із заходом Медведчука до адміністрації дєдушкі Даниловича?