Приватна власність феноменально змінює свідомість. Коли ми були піонерами, нам не належала навіть червона ганчірка, зав'язана на наших шиях. Усе наше майно і ми самі, абсолютно все, належало державі, якій ми з самого дитинства давали присягу, кажучи "всєгда готов". Потім ця держава відправляла нас в анголи і афганістани віддавати свої життя лише заради того, щоб вважалося, що СРСР впливає на світові політичні процеси.

Та несподівано, по волі Всемогутнього Бога, ми раптом одержали те, за що десятки поколінь наших предків боролися і помирали, ми дістали Свободу.

У нас з'явилася перша справжня приватна власність – Україна.

А з нею і надія на добробут і перспективу.

На тлі безсовісного розкрадання чинушами її майна, ми навіть не помітили, як самі стали заможними. Пам'ятаю, як у 1992 році я брав на роботу бухгалтера на ставку у $30 на місяць. Також пам'ятаю, як у 2008-2009 роках робітники мого видавництва ледь не щомісяця просили підняття їхніх ставок, отримуючи від $500 до $2000 щомісячно. І справа не в тому, що народ став нахабніше і вибагливіше. Річ у тім, що коли усі бідні, то бідності не помітно. А коли з'явилося, з чим порівнювати, ніхто не схотів пасти задніх.

Запорожець перестав бути засобом пересування. Для пересування з'явилися тойоти, вольви і мерседеси. ЗАЗ став автом невдах. Все пізналося у порівнянні і стало зрозуміло, що не всі готові поборотися за місце під сонцем.

Багатство, на жаль, опинилося в руках не найдостойніших, найдосвідченіших і найкультурніших представників суспільства. Добробут і комфорт стали реальністю для нереальних пройдисвітів і казнокрадів, а не для найкращих членів української громади.

І народ відчув не заздрість, а глибоке розчарування, повне нерозуміння і несприйняття того устрою, який їм вдавали за капіталізм. Народ став голосувати за примарну справедливість, віддаючи свої голоси то комуністам, то соціалістам, то регіоналам.

Натомість люди стали володарями житла, автівок, телевізорів і коштовних побутових приладів, хазяйвами клаптиків землі і мандрівниками світом.

Свідомість змінювалася. Змінювалося ставлення до держави і влади тощо. Українці не погодилися віддавати Україну кланам на чолі з вибраним ними президентом ні у 2004 році, ні на початку 2014!

Свідомість власника, а не раба, не допустила узурпації власних інституцій.

Так, злодії збігли і черговий раз залишилися не покараними. Це ганебно!

Але у той же час!

Ми перестали бути жертвами, нас вже не зґвалтувати і не обдурити, створивши гламурну картинку у телеекрані. Ми аплодуємо промові Президента і лаємо його за опортунізм і самолюбовання. Завдяки Майданам ми стали однією сім'єю! Ми різні, як різні бувають рідні брати і сестри, ми сперечаємось і ображаємось, як це буває інколи поміж членами однієї родини, ми навіть розмовляємо різними мовами. Проте!

Ми – власники своєї країни!

Ми власники своєї думки і своїх голосів на виборах.

Ми власники свого майбутнього!

І цю приватну власність у нас ніхто, ніде й ніколи не зможе відняти!