Аналітик Сергій Дацюк оприлюднив тези свого виступу на Міждисциплінарній фаховій дискусії "Приватна власність в Україні у контексті суспільного блага: системний підхід" учора, 7 липня, в Ірепні

Власність – сукупність відносин володіння, розпорядження, використання і відчуження речей як майна, які не обмежуються економічним чи правовим баченням і завжди супроводжуються оцінкою суспільної ефективності та моралі.

Будь-яка власність є соціально ефективною, коли вона творить суспільне благо, тобто коли вона є суспільно легітимною. Навіть приватна власність є легітимною до тих пір, коли вона творить суспільне благо. Коли приватна власність перестає творити суспільне благо, вона втрачає легітимність і може бути перерозподілена, усуспільнена, обмежена у використанні або навіть знищена.

Соціальна революція відбувається серед іншого тоді, коли значна частина приватної власності монополізується і втрачає суспільну легітимність. Саме власність як форма унаочнення справедливості чи несправедливості суспільних відносин стає маркером суспільної справедливості. Коли суспільство стараннями інтелектуалів зрозуміло, що легітимність власності втрачена і за допомогою існуючих інститутів її не відновити, виникає постановка проблеми про соціальну революцію.

Соціальна революція зазвичай призводить до перерозподілу власності, яке знищує глитайське відношення, мародерство, монополії і т. д. Перерозподіл власності не є достатнім для творення суспільного блага, але саме цей перерозподіл закладає головну передумову такого блага.

Спільне благо під час революції не може виникати саме по собі, особливо якщо громада пасивна (дезорієнтована, розчарована, стомлена і т. д.), а власники-монополісти агресивно-цинічні (налаштовані на продовження агресивного глитайства). Але соціальна легітимність обмежена суспільством-нацією як суб'єктом-гарантом утримання такої легітимності.

Водночас, крім соціальної легітимності, існує ще і цивілізаційна легітимність. Цивілізаційна легітимність виходить уже на рівень міжцивілізаційної конкуренції аж до рівня цілого людства. Тож цивілізаційна легітимність походить від концептуального уявлення про більш позитивну перспективу використання власності однією цивілізацією порівняно з іншою.

Наприклад зараз Росія впевнена, що вона може скористатися власними ресурсами і ресурсами України більш ефективно в цивілізаційному плані, ніж це може зробити Західна цивілізація. В цьому сенсі Росія каже Україні: "Україна недодержава, бо вона не цивілізація". В цьому ж сенсі Росія каже Заходу: "Захід аморальний, збочений, його цивілізація приречена на історичну поразку". Звідси у Росії з'являється моральне право на війну проти Заходу і на війну проти України задля привласнення контролю за їх територією і за власністю на їх ресурси.

Тобто перерозподіл впливу в світі раніше завжди був пов'язаний з перерозподілом власності, зокрема на землю та на промислові об'єкти. Доволі смішний вигляд має обставина вивезення обладнання з окупованих території Донбасу в Росію. Адже в сучасному світі технології визначаються не камінням та залізяччям, а вміннями та навичками людей.

Чи є моральне право у Росії вважати, що не тільки їх власні ресурси (територія, корисні копалини, річки, озера і т. д.), але і ресурси колишніх радянських країн в плані власності належать їм по праву "цивілізатора"? Адже промисловість України і її технології створювала не Росія, а зокрема Україна та інші народи колишніх радянських країн. І взагалі – як можна порівняти різні цивілізації з точки зору смислу та перспективи, щоб мати хоч які-небудь підстави для розмов про моральне право на власність щодо території та ресурси, що знаходяться на цій території? Як порівняти різні цивілізації, їх системи мотивацій, їх смисли і перспективи? Адже критерії ефективності – всередині кожного цивілізаційного концепту. І кожен такий концепт говорить про свою власну цивілізаційну ефективність. Тому цивілізаційна ефективність використання власності потребує критеріїв міжцивілізаційних, загальнолюдських. Їх можна сформулювати узагальнено:

1. Позитивний демографічний приріст (тобто визнання позитивної перспективи населенням самої цивілізації у вигляді народження дітей).

2. Переважання міграції – люди їдуть туди, де більше смислу і перспективи.

3. Кількість водночас унікальних (ніхто більше такого не робить) і універсальних (всі хочуть їх запозичити) інновацій.

4. Мінімальна кількість людських жертв у періоди миру, революцій та війн.

Тобто цивілізація, що відповідає цим критеріям, має моральне право не тільки на свою власність, але і на іншу власність, яка може бути узгоджена зі всіма цими критеріями в процесі перерозподілу власності. Водночас за цими критеріями Росія та Україна не є ефективними цивілізаціями. Впродовж останніх десятиліть саме Західна цивілізація намагалася бути ефективною за цими критеріями. Але чи достатньо цих критеріїв, щоб сказати, що саме Захід має моральне право власності на Україну в цивілізаційному аспекті?

Претензія на власність щодо України Заходу та Росії висуває на передній плані екзистенційні моменти власності. І тут виникає така річ як екзистенційна межа власності. Власність є те, що власник готовий захищати,  – не тільки в правовому просторі, але і поза правом – у війні чи революції, в тому числі ціною власного життя. Те, що власник не готовий захищати під час революції та війни, не є його власністю.

Крим чий? Крим того, хто готовий його захищати, в тому числі ціною свого життя. Донбас чий? Донбас того, хто готовий його захищати, в том числі ціною свого життя. Частина зарплат українців як надмірна оплата за монополізовані енергетичні послуги в Україні чия – громади чи олігархів? Майбуть вони тих, хто може захищати це право, в том числі і ціною власного життя. Не можемо захистити – значить маємо віддати олігархам.

Цинічно? Так. Але така екзистенційна природа власності. Якщо власник використовує зовнішню силу для захисту своєї власності, то значить він готовий поступитися частиною або знову ж таки всією власністю на користь цієї зовнішньої сили. Такий вигляд має позиція України щодо кредиторів – раз Україна законодавчо погодилася віддати відсотки свого ВВП за кредитування з боку Західної цивілізації, значить вона готова віддавати свої публічні ресурси Заходу.

От саме з точки зору такого підходу ми маємо не два рівня суб'єктивації власності (індивідуальний і суспільний), а три (індивідуальний, національно-суспільний і цивілізаційний зі своїми градаціями (одноцивілізаційний, міжцивілізаційний і загальнолюдський). Таким чином, з'являється нове поняття – розподілена власність.

Щодо вищенаведеного потрійного розрізнення власності, розподілена власність це така, яка в залежності від умов може виступати, як одна, друга чи третя власність, а в дуже складних умовах розподілена власність є у визначених відношеннях одночасно однією, другою і третьою. В світі вже мало лишилося безпосередньо приватної та чисто суспільної власності – акціонери в приватному середовищі та корпорації в космосі швидко ліквідують останні межі такого розрізнення. В цьому сенсі розподілену власність дуже важко нормувати.

Тому інноваційна ідея нормування полягає в такому – нормувати не вже відносини власності, а ще тільки її ресурси, які в старому чи традиційному розумінні розглядалися як об'єкти власності. Саме специфіка ресурсів як норма може диктувати власності не тип володіння, розпорядження, використання, а мотивації чи мету як основний рівень суспільної ефективності, щодо якої розглядається власність. Причому для людства та окремої цивілізації особливого значення набуває нормування саме публічного ресурсу. Зверніть увагу – не публічної власності, а саме публічного ресурсу, який так чи інакше може бути розподілений між різними типами власності (індивідуальною, національно-суспільною, цивілізаційно-загальнолюдською).

Про публічний ресурс я писав в роботі "Ідеї революції". Тепер же я ввів просто нове поняття, яке може бути співставлене публічному ресурсу – розподілена власність. Такий підхід дозволяє нам зрозуміти природу олігархічної власності. Будь-яка олігархічна монополія фундується на якому-небудь нищівному (мародерському) або безвідновному (паразитарному) використанні публічного ресурсу. Принаймні в Україні це так.

Коротко наведу основні моменти щодо публічного ресурсу зі згаданої статті.

"Публічний ресурс це ресурс, який має природне або штучне походження і розглядається як загальне суспільне благо, що може використовуватися в інтересах всієї громади країни, де можливості приватного інтересу є обмеженими, контрольованими та публічними. Доступ до публічного ресурсу та його використання в приватних цілях може бути обмеженим або навіть забороненим.

До публічного ресурсу належать: космос, родюча земля, водойми, повітря над певною територією, родовища корисних копалин та підземні води на певній території, інфраструктури (власні або як територіальні сегменти світових інфраструктур), вітчизняні засоби масової інформації, публічний (державний та муніципальні) бюджети, публічна влада і т. д...

Корисні копалини та підземні води є витратним ресурсом, тому значна частина коштів від використання (безпосереднє використання, продаж сировини та виготовлених з неї продуктів) корисних копалин, повинна надходити в державний бюджет. Тільки визначена законом частина коштів може лишатися у приватній власності того, хто розробляє корисні копалини або підземні води. В країні має бути проведено повну інвентаризацію родовищ, включаючи реальних власників та способи використання, ця інформація має бути постійно оновлюваною та публічною.

Інфраструктура є штучним умовно відновним публічним ресурсом, тому всі кошти від використання інфраструктури повинні вкладатися у розвиток інфраструктури. Безвідновне використання інфраструктури будь-ким (приватним власником, державою для надання пільг, посадовими особами) забороняється. Пільги у використанні інфраструктури є корупцією і мають бути повністю заборонені.

Засоби масової інформації повинні бути повністю публічними щодо власника та структури продуктів (інформація, розваги, освіта та культура). Комерційну таємницю можуть становити лише кошти, отримані за розваги. Розваги в часі чи об'ємі надання не можуть перевищувати встановлену законом квоту.

Комерційна діяльність в сфері інформації, освіти та культури засобу масової інформації має бути повністю публічною. Окрім того, вводиться обмеження на спосіб власності – ЗМІ можуть бути лише єдиним активом їх власника. Будь-які способи обійти цю норму (через холдинги чи інші об'єднання підприємств, через передачу активів рідним та близьким) забороняються. Це означає, що власник ЗМІ може заробляти тільки на ЗМІ.

Публічний (державний чи муніципальний) бюджет як публічний ресурс має бути повністю прозорим. Його виконання має здійснюватися публічно он-лайн (день в день). Всі витрати бюджету мають бути повністю прозорими за даними: кому, за що, в який термін. Окрім того, має бути прозорою бюджетна структурна політика (структура бюджету за спрямуванням статей). Плутанина з різними фондами, розмитою соціальною політикою (соціальні видатки, розмиті за багатьма статтями видатків) має бути подолана через розробку чіткої та ясної структури бюджетів. Структура представлення бюджету онлайн має дозволяти бачити отримані та витрачені кошти з бюджету за напрямком, юридичною особою та реальним власником юридичної особи.

Публічна влада не може використовуватися в приватних цілях. Закони про владні органи, про вибори та громадський контроль мають вміщати дієві норми позбавлення влади будь-якої посадової особи, включаючи президента, за підозрою у корупції. Влада є витратним ресурсом для неефективно діючих її представників, і відновним для тих, хто діє ефективно.

Публічні ресурси підлягають обов'язковій інвентаризації, постійному оновленню перевірці та публікації цих даних в режимі онлайн. В інвентаризації будь-якого публічного ресурсу повинно бути вказано ім'я дійсного, а не підставного, власника ресурсу або його частини та зареєстровано намір способу використання. Має бути передбачена кримінальна відповідальність за надання неправдивої інформації та за спосіб використання, що не збігається з реєстраційним. Публікація інвентарних даних публічних ресурсів має постійно оновлюватися.

Громада має право контролювати кошти, отримані від використання публічного ресурсу. З метою контролю створюється Наглядовий комітет публічних ресурсів із повноваженням негайно припиняти використання публічних ресурсів у приватних цілях, з одночасним публічним оголошенням причин і відкриттям судової справи проти порушника. Наглядовий комітет обирається через представництва від місцевих громад на принципах періодичної ротації та реальної можливості відкликати"...

Якщо ми справді хочемо унормувати ситуацію з власністю в Україні, то настав час прийняти закон "Про публічні ресурси" і внести посилання на нього у відповідну статтю Конституції.

Це, звичайно, в тому випадку, якщо ми хочемо питання власності вирішувати в сфері права. Бо ж якщо питання власності в сфері права не вирішуються, то вони вирішуються поза екзистенційною межею власності. І тоді питання власності це питання не просто, хто кого експропріює, а питання виживання громади чи олігархів.