Під акомпанемент важких гармат і «Градів», під стогони поранених і передсмертні зойки загиблих, у світлі палаючих навколо Маріуполя ланів у Мінську підписаний черговий документ про чергове перемир’я на Донбасі. Його повна назва – Меморандум про виконання положень «Протоколу за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану президента України Петра Порошенка та ініціатив президента Росії Володимира Путіна». Він уже оприлюднений на сайті ОБСЄ, владні речники вже розказують про нього як про успіх української дипломатії, незалежні експерти (вкотре вже!) хапаються за голови, а розгублене суспільство не знає, що думати.

Справді: яка ціна цьому документу і цьому перемир’ю, якщо за два тижні з моменту підписання попереднього (який, виявляється, наразі виконується) стрілянина з боку «ДНР» та «ЛНР» не вщухала ні на день, якщо загинуло два десятка українських військовиків, якщо число поранених сягає сотні, якщо російські війська й терористи на окремих ділянках продовжували наступати, якщо весь цей час тривав штурм донецького аеропорту (куди було перекинуте формування ГРУ РФ), якщо бойовики продовжують убивати мирних жителів і руйнувати інфраструктуру регіону, а їхні лідери публічно погрожують іти на Київ та завоювати всю Україну? І чому при цьому крок за кроком запроваджуються елементи так званого «плану Путіна», проте при цьому не втілюються найважливіші складові «мирного плану Порошенка», як-от відновлення українського контролю за всім кордоном з РФ, звільнення адміністративних будівель у захоплених терористами районах, відновлення українського радіо- і телемовлення, зрештою, роззброєння бойовиків? Ба більше: де воно, те закладене у «мирний план» двостороннє перемир’я, яке має стати реальним підґрунтям подальших переговорів і деескалації напруги?

Що ж стосується експертного середовища, то тут справді існують підстави не те що хапатися за голову, а й переходити на лексику Леся Подерев’янського. Бо незрозуміло, чому переважна більшість пунктів нового документу (якщо вже президент й уряд вирішили піти шляхом переговорів з терористами та досягнення домовленостей із ними) не містилася у протоколі від 5 вересня? Невже Леонід Кучма самотужки вирішував, яким має бути текст, що його він підписуватиме від імені України? Невже до Мінську не була відправлена (і тоді, і зараз) кваліфікована команда з юристів і військовиків?

Читаємо у тексті меморандуму: «Припинення застосування зброї вважається загальним… Заборона на застосування всіх видів зброї та ведення наступальних дій… Протягом доби з моменту прийняття даного Меморандуму – відвід засобів ураження калібром понад 100 мм від лінії зіткнення на відстань не менше 15 км з кожного боку… Заборона на установку нових мінно-вибухових інженерних загороджень в межах зони безпеки… Зобов’язання на зняття раніше встановлених мінно-вибухових загороджень в зоні безпеки… Розгортання в зоні припинення застосування зброї моніторингової (наглядової) місії ОБСЄ в складі груп спостерігачів організації…» Речі елементарні, якщо всерйоз дбати про державні інтереси. І речі, без фіксації яких офіційний Київ просто-таки не мав права оголошувати припинення вогню, бо воно ставало (і стало!) фікцією.

Результатом підписання того, що не можна було підписувати, став наступ російських сил та місцевих бойовиків, в результаті чого вони «відхопили» шматок території розміром – за даними штабу АТО – 30 на 50 кілометрів із кількома населеними пунктами. А в момент, коли Леонід Кучма обговорював меморандум, росіяни й терористи обстрілювали приміську зону Маріуполя та брали в кільце українських військовиків під Дебальцевим.

Я розумію, що коли їх не зупинило зобов’язання припинити вогонь, то не зупинило б і зобов’язання припинити наступальні дії (згадаймо, вони розпочалися без пострілів, висуненням танків і «Градів» буквально впритул до українських позицій), але вписати у Мінський протокол це положення, як і положення про демаркацію спостерігачами ОБСЄ лінії припинення вогню все одно треба було – це, принаймні, зміцнило б міжнародно-правову позицію України.

Наслідком непрофесіоналізму, якщо не сказати більше, команди, очоленої у Мінську Леонідом Кучмою, стало продовження наступу на українські позиції у період з 5 по 19 вересня та поява в меморандумі положення: «Зупинка підрозділів і військових формувань сторін на лінії їхнього зіткнення станом на 19 вересня 2014 року».

Інакше кажучи, російські інтервенти та їхні місцеві маріонетки були заохочені захоплювати нові території. Я вже не кажу про те, що цей пункт меморандуму підштовхує як «ЛНР» і «ДНР», так і їхніх ляльководів на подальші наступальні дії: справді, якщо після «припинення вогню» 5 вересня вдалося безкарно захопити значну територію, то чом би не спробувати повторити успіх? Тим більше, що українська важка зброя буде відведена на чималу відстань…

Блискавичний кидок танків, САУ та БТР – і нова територія, нові населені пункти в руках «борців за Новоросію»! А потім можна буде підписати у Мінську ще якийсь документ про «остаточне та безповоротне» перемир’я. А потім іще раз його порушити – бо ж зміцнення та модернізації українських військ практично не відбувається. Он радник міністра оборони Олександр Данилюк написав у Facebook, що міністерство не має коштів, щоб купити нову військову техніку, яка стоїть на заводах Укроборонпрому. От і доводиться відновлювати нову, ще радянських часів. А одночасно високоповажні урядовці наголошують, що Міноборони досі не освоїло мільярди й мільярди гривень, виділені урядом на потреби армії…

Власне, швидка модернізація та значне посилення українського війська – це те, що могло би виправдати і переговори з терористами, і поступки їм. Але, за оцінками експертів, така модернізація рухається занадто повільно. Мабуть, тому, що міністр оборони надто зайнятий іншими справами – раніше парадом, тепер ідеологічною війною з тими командирами добровольчих батальйонів, які балотуються до Верховної Ради… Зверніть увагу: з часу призначення на посаду міністра пана Гелетея різко зменшився потік пожертв на призначений для потреб армії рахунок, і це, очевидно, не випадково.

Але проблеми командування армією – це інша тема. Тут же зауважмо, що пункт меморандуму, де йдеться про «виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків і найманців з території України при моніторингу ОБСЄ» Росія одразу ж відмовилася виконувати, вкотре заявивши, що її військ на території України немає. Що ж, не даремно напередодні консультацій у Мінську російських військовиків перевдягали в однострої «ополченців» та видавали їм відповідні документи. Незрозуміло, який моніторинг у цьому випадку здатна здійснити ОБСЄ, як її спостерігачі відрізнять етнічного росіянина з Пскова від етнічного росіянина з Донецька, і як відрізнять кадировця від місцевого переселенця з Чечні. Це могли би зробити спостерігачі-українці у складі місії ОБСЄ, але чи будуть вони там?

Принаймні, якщо когось ці спостерігачі і виловлять, то Росія зможе потім завести вдесятеро більше своїх «добровольців» і будь-яку кількість військової техніки, адже, як слушно зауважив оглядач «Deutsche Welle», «домовленості між Україною, Росією та проросійськими сепаратистами на Донбасі не містять пункту про контроль за українсько-російським кордоном». А це означає високу ймовірність розвитку подій у регіоні за т.зв. «абхазьким сценарієм», про що автор цих рядків писав у «Дні» ще у середині червня («Війна проти України», 14 червня).

Дозволю собі автоцитату: «У жовтні 1992 року, отримавши поповнення і велику кількість сучасного озброєння, абхазькі сепаратисти перейшли у наступ. За допомогою російських танків вони взяли штурмом місто Гагра… 15 грудня 1992 року обидві сторони підписали декілька документів про припинення воєнних дій і виведення всіх важких озброєнь та військ із зони конфлікту. Але вже на початку 1993 року бойові дії відновилися після, коли сепаратисти рушили на зайнятий грузинськими військами Сухумі.

Після запеклих боїв 27 липня 1993 року в Сочі було підписано угоду про тимчасове припинення вогню, в якій Росія виступала в ролі гаранта. І знову угода була зірвана сепаратистами. Вони поповнили свої формування (в тому числі й кадровими російськими військовиками), отримали з Росії артилерію, міномети, бронетехніку, бойові катери, літаки, забезпечили їх необхідними боєприпасами, а тоді у вересні порушили перемир’я та розпочали штурм Сухумі». Як бачимо, сценарій той самий, тільки тоді йшлося про шматок Грузії, а сьогодні – про всю Україну.

У підсумку новий документ, підписаний Леонідом Кучмою від імені України у Мінську, викликає ще більше запитань, ніж попередній. І головне з цих запитань – чи не виллється деякий спад напруженості на Донбасі в оновлення російських сил, у новий спалах війни і нові території, захоплені терористами?