Те, чим займалися грецькі воїни, зберігаючи боєздатність солдатів, римські пастухи, оберігаючи стада овець від хвороб, і священики, очищаючи паству від гріха, знову стало потрібним людству. Люстрація! У нашому втіленні вона зробила крок далеко від простого обмивання у воді й обкурювання димом. Тепер це багатогранний ритуал. Він може означати звільнення  начальників, спускання їх у сміттєпровід і нескінченні розмови в публічних місцях про поганих людей.

Поверненням у сучасну лексику латинського слова lustratio ми завдячуємо комуністичним ідеалам. Аби позбавитися химер класових забобонів і звеличення держави над людиною, європейським країнам, що скуштували соціалізму, знадобився процес очищення. І його провели, а подекуди проводять досі, від Балкан до південних берегів Балтики, від німецького сходу до нашого заходу. Скрізь він проходив непросто, в сум’ятті почуттів і бродінні розумів. Адже очищалися не стільки від людей, скільки від  шкідливої ідеології й звичок.

Декомунізація, поєднана з люстрацією, була тим єдиним шляхом, яким можна було перейти від вигаданої дійсності до наявної реальності. Чомусь в українській громадській думці найкраще відклалася пам’ять про чеський досвід зміни ідеології та держапарату, хоча нам ближче польський, такий, що здійснювався більш як п’ятнадцять років. Відмінності тут істотні.

Команда реформаторів Вацлава Гавела й чеського громадського руху прийшла на зміну ортодоксальним комуністичним лідерам на вільних виборах 1990 року. І одразу ухвалила закон про люстрацію, під дію якого потрапив весь партійний апарат КПЧ, що зайняв керівні пости після 1968 року. У цей же час відбувся м’який розділ Чехословаччини на дві країни. І так вже сталося, що  більша частина противників примусової зміни еліт опинилася в Словаччині, де рішучого відчуження старих кадрів не сталося. Ось Чехія й стала зразком успішного очищення істеблішменту. У перший рік люстрації нащадки Яна Гуса та противники Густава Гусака усунули від керівництва (за даними досліджень  Європейського інституту в Сассексі) 9000 осіб. А до 2000 року процес торкнувся близько 400 000 службовців урядових установ, військовослужбовців і співробітників спецслужб.

У Польщі відмовлялися від старого світу не так швидко, але не менш рішуче. До уряду Тадеуша Мазовецького, сформованого після перемоги «Солідарності», увійшли й колишні комуністи, а вони, звісно, схотіли  відкласти суспільну дискусію про люстрацію. І хоча поляки тихими сапом приступили до підготовки правової бази ритуалу очищення, воно не наближалося. Окремі спроби успіхів не давали. 1991 року в радикальному уряді Яна Ольшевського почали кампанію за видалення «геть» 64 членів парламенту. Спроба викликала бурхливу реакцію в суспільстві, і пан Ольшевський з товаришами сам пішов «геть».

Але пристрасті довкола люстрації не вщухали, і 1995 року прем’єр Юзеф Олекса, звинувачений у колишніх зв’язках з КДБ, теж втратив крісло. Лише 1998 року поляки змогли законодавчо затвердити правову базу люстрації. На її підставі до 2004 року з польських високих і низьких кабінетів вивели понад 20 000 співробітників держапарату і спецслужб.

Досвід здійснення люстрації в цих країнах, так само, як в Угорщині, Румунії, на території колишньої НДР, у Болгарії, Хорватії пропонує нам корисні уроки. Три головні.

По-перше,  оновлення кадрів не станеться, якщо процес очищення не пов’язаний з декомунізацією. Учорашні колеги по партійно-комсомольській юності не стануть підрізувати собі крила на нових посадах. Та й народ, що не позбувся химер соціалізму, не спалахне бажанням жити по-новому.

По-друге, у владі має накопичитися певна критична маса реформаторів, здатних прийняти правову базу процесу. Інакше все перетворитися на декларації й заштовхування окремих персон до сміттєвих баків.

По-третє, старі кадри спецслужб не здатні виконати нові завдання, тому успіх справи в рішучій зміні сек’юріті. Поки там  замість служіння батьківщині переважає служіння вищим чиновникам, нічого хорошого не буде, а буде лише погане.

Україна затрималася з гігієнічними процедурами у владі на 15 років. Тепер слід позбавлятися не лише старої ідеології й кадрів з радянською  ментальністю. Треба викошувати чагарники безідейної корупційної рослинності, посіяної  за часів Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича й, можливо, П. Порошенка. Ускладнюється не лише процес відділення зерен від полови, а й підвищуються ризики повної дискредитації держапарату. Він і так не викликає захвату, а при грунтовному чищенні, боюся, окрім прибиральниць у будівлях з гербами й однаковими табличками нікого не залишиться.

Довго не мита  голова не означає її втрату. Якщо ідея очищення опанувала суспільство, то вона буде реалізована. Звісно, не такими методами, коли приймаються одноосібні рішення щодо звільнення стін і тисяч людей, що служили колишньому цареві-президентові. І не такими, коли з одного селища, з одного села, з однієї компанії друзів або корпорації  комплектується весь центральний апарат влади. Це лише підтвердження нагальності проблеми люстрації. Суспільство вже не може виносити популістські промови, безвідповідальність на всіх щаблях влади й дрімучий непрофесіоналізм. Тому всі ми зацікавлені в правових регулювальниках призначення кадрів на державні посади та їхній відповідальності перед суспільством. Технологія та принципи такої системи є в усіх країнах Східної Європи, зокрема близьких нам прибалтійських державах. Але дещо перейняти ми не зможемо.

У кількох своїх знайомих, держслужбовців, я запитав, з чим асоціюється у них «люстрація». Усі порівняли процес з інквізицією, трійками НКВС, словом, поставили  каральні функції  й акти відплати на перший план. Тут ми відрізняємося від чехів і поляків. Для тих люстрація — межа між старою та новою владою, набір нових вимог до чиновника й політика. У нас же — продовження давньої боротьби з ворогами, інакомисленням, за владу, одних проти інших. Звісно, позбавлення можливості будувати свою кар’єру складний процес. Багато моїх друзів у Чехії, що працювали журналістами й військовими оглядачами, за один день втратили місця в державних ЗМІ лише тому, що вчилися в радянському виші, закінчили Львівський військовий факультет журналістики. Проте через рік вони продовжили професійні заняття на інших теренах: у приватних видавництвах і рекламних агенціях. Люстрація не зробила їх ізгоями, вона лише закрила перспективи просування державними сходами. Неприємно, але не смертельно.

Термін «люстрація», говоритимемо відверто, у нас не подобається багатьом нагорі й унизу. Але більшість людей, і це відзначають соціологічні опитування, не заперечують, якщо стиль роботи чиновників, їхня освіта, культура відповідають західним стандартам. (Нехай вибачить мене академія при Президентові). Нам подобається, коли міністри їдуть на роботу в трамваях і на велосипедах, коли електронною поштою можна отримати довідку від місцевої влади, коли спрощується багато процедур, і держапарат служить суспільству, а не начальникові, який приватизував його. Коли діти, які ледве встигли закінчити ВНЗ, не керують великими  містами, а продовжують крок за кроком освоювати професії менеджерів. Коли керівники, що прокралися, не замінюються на нетямущих з надіями на їхню порядність. Коли... Коли... Якщо слідувати в руслі таких бажань, то люстрацію проводити не варто. Краще призначати й обирати на всі посади, починаючи від глави сільської ради, виключно  англійців, німців і французів, як це відбувалося у давнину, коли будувати й розвиватися заважало кріпацтво. Але оскільки зараз у нас немає можливості платити іноземцям, то треба все ж не полишати ідею люстрації, а довести її до необхідного рівня, хоча б румунського.