В Луганську немає світла, води, газу, зв’язку. Все це то з’являється, то зникає. Зруйнована промисловість та уся міська інфраструктура. Нема харчів, ліків.

Самопроголошені керманичі кажуть, що все це тимчасові складнощі, викликані війною «молодих республік» з українською армією. Так, звісно, війна на то й є війна. Але немає нічого більш постійного, аніж тимчасове.

Наївно було би уявляти, що у умовах гіпотетичного «мірного розвитку» керівництво самопроголошених республік заходилось би відновлювати зруйноване. Бо «руїна», з точки зору подібних людей, це не гуманітарна катастрофа, це ресурс. Саме тому сепаратисти там охоче бомблять, наприклад, Щастинську ТЕЦ, знову занурюючи республіку у темряву.

Все дуже просто – більшість населення в умовах розподілення жалюгідних ресурсів та благ стає абсолютно підконтрольне терористам. Вони будуть і вже, як повідомляють, працюють за їжу, за пайки. Економіка заснована на розподіленні, швидко будує піраміду на горі якої знаходяться керівний склад терористів, який згідно з лояльністю того чи іншого мешканця буде надавати йому елементарні засоби до виживання. Найлояльніші будуть мати «привілеї».

Це більшовизм чистої води. Коли читаєш про примусові мобілізації на риття траншей, призначення комісарів в установи та вузи, насильницьку мобілізацію «спеців», пайки – одразу на думку спадає 1918 рік. Поки що це «військовий комунізм». До речі, ідеологічне керівництво республік, яке збирається на засідання, чомусь у Москві, й не приховує, що «будує соціалізм», причому саме більшовицько-сталінського ґатунку. 

Згодом, справи можуть дійти  до НЕПу, коли керівники «республік» будуть шукати партнерів з-поміж меж, з якими будуть укладати угоди про грабіжницьке розкрадання ресурсів області, милостиво дозволяючи існувати дрібним комерсам під своїм кримінальним дахом, аби якось прогодувати зубожіле населення.

Логіка приведе «Новоросію» й до індустріалізації. Звісно це не велика потужна індустрія, й звісно ж не високотехнологічне виробництво. Це будуть копанки, а в міських межах ймовірніше цегляні заводи. Мережа таких заводів вкриває Північний Кавказ, основа її економічної ефективності – це рабська праця. З тією поправкою, що в Дагестані на таких заводах працюють спіймані по всій Росії бомжі та алкоголіки, а в республіках Донбасу нові капіталісти будуть примущувати працювати за рабські пайки своїх співмешканців.

Це цілком ймовірна реальність. Поставивши своїх співгромадян на межу виживання, навряд чи керівники республік встоять перед спокусою конвертувати їх залежне становище у власне збагачення.

Так, не треба особливо демонізувати у цьому плані сепаратистів. Подібна економічна модель існувала в Донбасі вже давно. Достатньо було проїхати в луганську чи донецку глибинку, рік тому і побачити наочно "ЛНР-ДНР" в дії. В багатьох донбаських селищах та містечках часто не було світла та води, перебої зі світлом, значна частина їх була не газифікована, опалювалась вугіллям, з яким теж були проблеми (у шахтарському краї), не мали каналізації тощо. Значна частина населення була зайнята у «тіньовій економиці» - контрабанді, копанках. Керували усім місцеві авторитети, які стояли за спинами демократично обраних депутатів від Партії регіонів.

Зубожіння населення почалось не у 2014, просто воно прийняло гротескові, жахливі форми. Саме це соціальне неблагополуччя й було одним з поштовхів до масової підтримки «руської вєсни». Раби вважали, що нові господарі будуть краще годувати. Виявилося, годувати не будуть зовсім.