Циклічні загрози з боку північного сусіда та виклики цивілізованого світу спонукають Україну до самовизначення зі своїм місцем в Європі та на світовій арені. Російська військова агресія, котру спровокував Майдан, ще глибше зачепила українські національні інтереси і путінська диктатура вплуталась в корінь української проблематики. Відтепер національна безпека та культурна ідентичність не є другорядними в українській політиці.

Формат війни «русского мира» в Україні самий по собі нав’язав українцям розуміння того, що саме в громадянській та культурній свідомості заховано нашу і броню, і зброю. Комп’ютерні ігри про Майдан, котрі стали заборонені в Росії, демонструють, як українська креативна індустрія перетворюється на зброю для культурного протистояння з зовнішнім ворогом.

Свого часу (далекого 1991 року) поляки запустили свою комп’ютерну гру «Солідарність» про військовий стан в Польщі та їхню боротьбу з комуністичним режимом. Це стало методом культурної пропаганди польського національного піднесення серед молодої генерації. Так само і нам після українського Майдану польський режисер Кшиштоф Зануссі радить просувати українську героїку через культуру. В своєму інтерв’ю виданню Insider поляк відзначає, що українці довели свою самобутність світові саме через Майдан: «Вам українцям треба знімати картини, де буде показано, чим ви відрізняєтесь від росіян, чи від нас, поляків, білорусів – від усіх сусідів. Який архетип виразно характеризує вашу ментальність».

Відтак у наш час починається новітня історія української самобутності. Починаючи з 2014 року, Україна приречена на пошук себе. Сьогодні саме питання виживання цілого народу залежить від нашого вміння черпати з внутрішніх джерел громадянського патріотизму, відчуття національної єдності та спільної культурної перспективи. На спорідненості і на бажанні відбутись в майбутньому закладається нова держава.

Якщо російська культурна пропаганда з тезами про «русский мир» стала підставою для розв’язання війни в Україні, то українська культурна дипломатія з посланнями миру і свободи має вивести Україну зі збройного конфлікту в цивілізований світ. І хоча сьогодні ці послання діють на далеку перспективу і не вирішують питання війни, вони виразно характеризують українську ментальність для майбутнього. Натомість висновки з теперішньої кризи варто робити з бездарної політики культурної безпеки України в минулому. Саме гуманітарна стратегія мала б позиціонувати український народ як окремішній від російського і не давати путінському режиму підстав для розбудови «новоросій» всередині української держави.

Відсутність українського цивілізаційного меседжу в світі впродовж тривалого часу, українська політика «тиші» в європейському культурному просторі утворила забагато вільного місця, поступившись і тим самим підіграючи російському шовінізму і новітній російській імперській міфології. Варто говорити, що саме ми, українці, й несемо відповідальність за дисбаланс сил в Європі та своєму регіоні. Наша державна пасивність, а точніше заблокованість українського єства провадити власну політику культурної ідентичності в європейському регіоні спровокували Росію на експансію. І тому «русский мир» можна перемогти лише «український світом» – і не міфічним, а реальним, таким який він є. Фактично лише тепер в ситуації війни нація почала реально жити. В хід пішли українські архетипи: самоорганізація громад, творча кооперація, жертовність тощо. Цей процес рефлекторного пошуку себе в сьогоденні заради майбутнього дає нам найбільше гарантій, що ми отримаємо не ширму держави, а живу історію, живу пам'ять, живих героїв і живу країну.

Ніяка американська демократія чи європейські стандарти не постануть взірцем для цих перетворень. Лише внутрішній цивілізаційний досвід самоорганізації українців стане дієвим джерелом поступового виходу України з національної кризи та налагодження міжлюдських контактів світового українства на міжнародній арені.

Таким чином, питання культурної дипломатії, як політики цивілізаційної ідентичності України в світі, є фактором національної безпеки і в майбутньому має стати ключовим інструментом міжнародних відносин, політикою «м’якої сили» в стосунках з Росією та конкурентним світом.

Проте перш ніж моделювати політику майбутнього, варто осмислити передумови та причини поточного стану справ. Маємо відверто застановитись над питанням, чому правлячий клас незалежної України не спромігся на фундаментальні реформи культурного життя українців? Чому нормою для суспільних еліт було відхрещування від українського продукту на користь російського в телевізійному, бізнесовому, мистецькому та політичному житті? Чому українському громадянину досі неможливо було бути повноцінним українцем, а словосполучення «українська культура» краще сприймалось державними управлінцями у звучанні «культура України»?

Маючи за основу такий аналіз історичного контексту поточної української культурної політики ми звільнимося від спокуси примітивного насаджування досвіду інших європейських країн для потреб України. Шукаймо відповіді на питання історичного минулого, перш ніж будувати політику майбутнього.

Відсутність українського цивілізаційного меседжу в світі впродовж тривалого часу, українська політика «тиші» в європейському культурному просторі утворила забагато вільного місця, поступившись і тим самим підіграючи російському шовінізму і новітній російській імперській міфології