Держава за своєю суттю є інституцією, що забезпечує потреби своїх громадян. Це не люди винні щось державі, а держава повинна виконувати вимоги людей. Спрощувати, а не ускладнювати життя. Ці відомі істини в Україні чомусь ніяк не втіляться в життя. І ось два найпромовистіші приклади останнього часу:

Волонтери – працюють замість держави, для держави чи проти неї?

Із початком Євромайдану волонтерський рух в Україні перетворився у справді масове явище. Зрештою, саме завдяки волонтерам відбулася революція – протест вдалося організувати, скоординувати, позбутися зайвого й прийняти корисне. Кожен учасник Євромайдану якоюсь мірою був волонтером: приходив чергувати на Майдан, сидів у кол-центрах, сортував принесений одяг і продукти, підмітав, охороняв, здавав гроші, віддав свій час, інтелект, а дехто й здоров’я та життя. Дуже правильним було визначення Майдану як «держави в державі» ‒ там була своя система охорони здоров’я, свій штаб оборони, свої цінності й закони. «Держава Майдану» була значно ефективнішою й привабливішою для українців, ніж тогочасна «держава Україна», що її уособлювали Янукович та інші злочинці.

Після Майдану волонтери не змогли й подих перевести, оскільки запустився «кримський проект» Путіна, потім захитало Харковом, Донецьком, Луганськом, Одесою. Ось і вийшло, що волонтерський рух вже майже рік  – від початку Євромайдану ‒ перебуває на піку своєї активності. Забезпечує армію, Нацгвардію, прикордонників, збирає гуманітарну допомогу для мирного населення, постачає медичні препарати госпіталям. Це, безумовно, чудова й дуже гідна справа – і маємо тішитися, що такі самовіддані люди є серед нас. Вони настільки добре роблять свою волонтерську роботу, що часто-густо замінюють своєю діяльністю функції й обов’язки держави.

А влада ж у державі змінилася, більше того – змінилася й сама держава. Ясна річ, що у березні було складно забезпечити логістику постачання зброї, харчів, медикаментів та предметів першої необхідності для армії. Тому матері, родини, волонтери, громадські активісти та небайдужі громадяни збиралися й громадою давали воякам все необхідне. Коли почалися бої за Донбас, у нашої армії не було приладів нічного бачення – бо до 2014 року Україна й не припускала, що може розпочатися така гібридна війна. Тоді патріоти збирали гроші й купували зовсім не дешеві тепловізори.

Але ось минуло півроку, війна стала буденністю, невже за цей час Україна не змогла взяти й вольовим рішенням закупити тисячу тепловізорів? Невже дитячий крем для вояків (помічний при мозолях і натираннях шкіри) мають ящиками купувати волонтери? А вологі серветки, поживні консерви, шкарпетки, ліхтарики, вітаміни, спальні мішки? Невже за всі ці місяці ніхто в уряді не зрозумів, що у війська справді є потреба навіть у таких дрібницях? Не кажучи вже про збір грошей на шоломи, бронежилети, зручну форму.

Бюрократи й чиновники сьогодні можуть відпочивати, адже все за них роблять волонтери. Ясна річ, потреби фронту – першочергові, але замало одного волонтера призначити радником президента України. Потрібно самим йти у владу, входити у громадські ради й колегії, контролювати чиновників і бити по руках корупціонерів. Волонтери мають збирати дитячі записки й малюнки для захисників Батьківщини, натомість закупівлями й забезпеченням війська має повністю займатися держава: досить прикрити одну корупційну схему на митниці ‒ і за день зібрати в бюджет більше грошей на шоломи, зброю і їжу, ніж це за місяць зроблять усі волонтери країни.

Державне пекло для бійців АТО

Проте найбільше мене шокувала новина про те, що ветерани АТО вже дуже скоро зможуть отримати статус учасника бойових дій і відповідні пільги. Їм знадобиться всього-на-всього два місяці на оформлення паперів. Більш совєтського за своєю суттю абсурду я давно не чув.

Адже виходить, що вояки захищали Україну (державу), а тепер мають зібрати довідки, посвідки й різні маршрутні листи, щоб довести цій же державі місце свого перебування під час бойових дій. Спростімо ще більше: держава мобілізовує й відправляє на фронт громадянина Гупала. Гупало доблесно захищає державу, ризикує життям, повертається героєм, купує папку й вирушає в безкінечний тур чиновницькими кабінетами, щоб зібрати всі папери для оформлення статусу. У нормальній ситуації все б мало бути навпаки: це чиновники найняті народом для того, щоб займатися паперовою тяганиною й оформленням різних справ. Це чиновники не були мобілізовані й залишилися в тилу, щоб забезпечувати життєдіяльність держави. Це у них (у державних служб) є всі списки учасників АТО – і солдатів, і водіїв, і кухарів, і працівників прес-центру, і розвідників. Варто просто внести їх в єдину базу, натиснути кнопку «роздрукувати» ‒ і ми отримаємо готові документи учасників бойових дій у зоні АТО. Тоді герой фронту у зручний для себе час заходить у військкомат, підписує відомість і отримує готове посвідчення. Так мала б працювати держава, а не примушувати військових іти на ще один фронт – цього разу із гідрою совєтсько-української дебільної бюрократичної машини.

Бюрократ завжди радо саботуватиме виконання своїх обов’язків, якщо необхідне за нього зробить хтось інший. Треба забезпечити армію й закупити тепловізори – значить, гроші має шукати міністр оборони й прем’єр-міністр, а не волонтери. Якщо солдат воював за Україну, то Україна має видати йому про це всі документи, а не він сам повинен ходити й вибивати їх із боєм у кабінетних баталіях. Чесно кажучи, в цьому немає нічого надзвичайного – це просто функції держави за визначенням. Досить уже все робити самотужки – ми вибороли собі державу, тепер примусьмо її запрацювати.