Останні тижні в середовищі українських правозахисників і політологів бурхливо обговорюються сюжети, пов’язані з батальйоном «Азов» і його командиром Андрієм Білецьким. Мовляв, цей батальйон сформовано на основі відверто неонацистської і расистської Соціально-національної асамблеї, лідером якої є Білецький, котрий, на додачу, провів два роки за гратами і був визволений Революцією Гідності.

Також вказують, що навіть символіка батальйону неонацистська, не кажучи вже про те, що сам Білецький стверджує, що присвятив правому руху понад десять років, і весь цей час був вірним своїм ідеям та ідеалам. «Білецький змінився, він і його бійці героїчно захищають Україну!» — наголошують одні. «Його героїзм не заперечує того, що це людина неонацистських поглядів!» — твердять інші.

Пристрастей дискусії додало те, що Андрія Білецького висунуто кандидатом у депутати у 217-му окрузі в Києві, що на його користь зняли кандидатури інші кандидати — висунутий «Народним фронтом» Зорян Шкіряк та висунутий «Громадянською позицією» Руслан Руденко і що головним конкурентом і повним антагоністом Білецького є Вадим Столар, екс-партнер тодішнього столичного мера Леоніда Черновецького та нинішній партнер першого заступника голови Київської міськдержадміністрації Ігоря Ніконова.

«Ви нам пропонуєте обрати людину з неонацистськими поглядами!» — волають в Інтернеті одні коментатори. «Нам у Верховній Раді потрібні патріоти України, а не власної кишені!» — не менш енергійно відповідають їм інші.

Не збираюся втручатися в хід передвиборчої боротьби, хочу лише зауважити, що питання, яке опинилося сьогодні у фокусі дискусії, вже не раз поставало в історії і розв’язувалося практикою — причому по-різному. Дуже по-різному. А тому варто (зважаючи на те, що йдеться, власне, не лише про самого Білецького, а про певне суспільне явище) звернутися до досвіду ХХ століття, коли різні країни ставали жертвами тоталітарних імперських агресорів.

Оминемо цього разу зрадників і колабораціоністів. Мова про інше й інших.

Після Першої світової війни, повоєнної кризи та активізації ліворадикального руху, який діяв під егідою Комінтерну, консервативно налаштовані ветерани об’єдналися в організацію «Вогняні хрести». 1932 року її очолив полковник Франсуа де ля Рок, спадковий військовик, тричі поранений на війні кавалер ордену Почесного легіону. Під його керівництвом порівняно нечисленне ветеранське об’єднання перетворилося на масовий політичний рух. Де ля Рок сповідував ідеї сильної держави, президентського правління, припинення класової боротьби і міжпартійних конфліктів, зміцнення католицької моралі, міжкласової співпраці й соціальної відповідальності капіталу. Його чіткий і послідовний антикомунізм мав наслідком те, що ліва та ліберальна преса охрестила де ля Рока «фашистом»; проте, з другого боку, полковник був прихильником повної рівноправності євреїв і жінок і виступав за створення Сполучених Штатів Європи на основі поступової економічної інтеграції. Ба більше: він наполягав на необхідності зміцнення армії, щоб мати можливість захиститися від Гітлера, якого вважав «небезпекою №1». Сталін для нього був «небезпекою №2»; ці обидві небезпеки «взаємодоповнювали одна одну».

На початку лютого 1934 року у Франції відбувся виступ правих сил проти чинного уряду; цей виступ у комуністичній пресі було розцінено як «фашистський путч», і досі чимало істориків й донині його так називає. Тим часом ситуація в ті дні була неоднозначною: ліберальний уряд Едуарда Даладьє та парламентська більшість опинилися у фокусі корупційних скандалів, отже, з вимогами відставки уряду (підтримуваного соціалістами) виступили фронтовики-ветерани, об’єднані «Вогняними хрестами» де ля Рока, прихильники відновлення монархії з «Французької дії», симпатики фашизму з «Французької солідарності» та низка інших організацій. Загальне гасло було: «Очистити Республіку від злодіїв!» Маніфестанти, яких зібралося в Парижі чимало, спробували було штурмувати урядові установи, у відповідь поліція вдалася до зброї. Почали стріляти й деякі активісти «Французької солідарності»; але «Вогняні хрести», виконуючи наказ свого керівника, не вдалися до зброї. Тим часом кілька десятків тисяч досвідчених фронтовиків могли легко скинути владу й ліквідувати республіканський режим; але в плани де ля Рока це не входило (не випадково його керівники «Французької дії» назвуть потім «зрадником», а сьогоднішні російські неофашистські ідеологи «підкупленим лібералами»). Його задовольнила відставка Даладьє, якого на чолі нового уряду замінив правоцентрист Гастон Дюмерг.

До речі, цей самий Даладьє через чотири з половиною роки, знову очолюючи уряд Франції, підписав із Гітлером Мюнхенську угоду...

А 1936 року, після заборони урядом «Народного фронту» ветеранської організації, полковник де ля Рок створив Французьку соціальну партію. Вона, виступаючи під гаслом «Праця, Сім’я, Вітчизна», швидко перетворилася на найпопулярнішу політичну силу країни, яка налічувала понад мільйон членів.

Та виступити на виборах партії не вдалося: розпочалася Друга світова війна. На відміну від комуністів, які в той час за вказівкою Кремля вели антивоєнну пропаганду, прихильники де ля Рока виступали з патріотичних позицій. Сам полковник 6 червня 1940 року опублікував статтю Resistance, тим самим запровадивши легендарний термін «Опір», і негативно оцінив усі різновиди колабораціонізму та переслідування євреїв.

Французька соціальна партія була заборонена нацистами й засуджена місцевими прихильниками Гітлера. А одночасно де ля Рок підтримав маршала Петена, ставши його радником, і маріонетковий уряд Віші. Тоді ж він різко висловився проти Шарля де Голля й очолюваного ним руху «Вільна Франція». Такі от парадокси...

Утім, слід додати, що 1941 року Франсуа де ля Рок встановив контакт із британською розвідкою і мобілізував на боротьбу з Гітлером своїх активістів. 9 березня 1943 року його заарештувало гестапо разом із більш ніж 150-ма партійними активістами, після чого він опинився в нацистському концтаборі. Після звільнення з концтабору де ля Рок був знову заарештований, цього разу вже французькою владою; помер за рік після закінчення війни в статусі обвинуваченого в колабораціонізмі. А 1961 року посмертно нагороджений спеціальною медаллю учасника Опору; уряд офіційно вибачився за допущену щодо полковника де ля Рока несправедливість.

Як і її лідер, переважна більшість членів Французької соціальної партії в роки війни воювала проти нацистів і брала участь у русі Опору. Втім, серед партійців траплялися й колабораціоністи, й прямі посіпаки нацистів. Але вони виявилися в меншості. Врешті-решт, ще під час війни, прихильники де ля Рока масово почали ставати на бік де Голля, якого критикував полковник, а до програми голлістів увійшло багато чого з ідеології ФСП...

От така непроста доля визначного французького політика 1930-х років і його партії. Вона показує, що з тавром «фашиста» слід поводитися дуже й дуже обережно. Ба більше: трапляються ситуації, в яких навіть ідейні фашисти в боротьбі з іноземною фашистською агресією поводять себе як патріоти.

У 1930-х у Великобританії діяло декілька доволі впливових організацій, які брали приклад з німецьких нацистів і схилялися перед генієм Гітлера; передусім йдеться про Британський союз фашистів сера Освальда Мослі. Німецька агентура перед війною активно обробляла англійських, валлійських і шотландських фашистів, але завербувати їм удалось небагатьох із цього середовища. Так, ці політичні сили хотіли перебудувати Британію за зразком нацистської Німеччини, але відкидали шпигування чи диверсії на користь держави, з якою Британія вступила у війну. Сам Мослі 1939 року заявив своїм прихильникам: «Я прошу вас не робити нічого, що могло б нашкодити нашій країні або допомогти будь-який інший державі».

Звісно, були серед британських прихильників Гітлера й такі, що прийняли пропозицію агентів німецької розвідки; тож Черчилль мав рацію, про всякий випадок 1940 року відправивши кількасот активістів Британського союзу фашистів та інших подібних організацій за грати. Але після того, як ситуація була з’ясована, а потенційні агенти «відфільтровані», прем’єр Британії мав рацію й у тому, що випустив — попри протести частини громадськості — з-за грат і колючого дроту затриманих та залучивши їх тим чи іншим чином до війни з німецьким нацизмом. «Ми були й завжди будемо вірні Англії!» — ці слова Освальда Мослі виявилися зовсім не порожньою декларацією.

Непростою є новітня європейська історія й історія України зокрема...