На передвиборчих гарячих полях деякі політики вже почали втрачати голоси. В прямому сенсі цього слова. Хрипнуть, хворіють, але не замовкають. Така тяжка праця політика — від кількості сказаних слів за одиницю часу залежать їхні електоральні дивіденди. Цей потік промов і гасел настільки потужний, що теперішня передвиборча гонка знаменується фактично повною відсутністю креативу.

Ніхто не вигадав жодного оригінального ходу, жодної свіжої фрази, наче оратори борються не за свої міста в парламенті, а гастролюють на «халтурі» в сільських клубах. Бігом, нахрапом, сяк-так.

Кандидати настільки злилися в єдину масу з тотожними закликами, що навіть «Опозиційний блок» як взірець перевернутої догори дриґом дійсності, спотвореної моралі та всіх людських понять виглядає не так вже й недоречно. Синьо-білі тони на бігбордах наче натякають — життя не змінюється — не сподівайтесь.

Годі мріяти, що світ прогнеться під волю виборця. Його давно вже вичеканили за відповідними лекалами, за потрібними формами. І ваша доля лише зайняти в ньому своє місце. Бажано ближче до юшки.

Москаль на БТРі привіз до одного з луганських міст купу грошей. Москаль, на БТРі, купу грошей... В такому фантасмагоричному світі ми живемо, і не треба дивуватися. Губернатор Луганщини Геннадій Москаль має всі шанси перетворитися на самостійний політичний бренд чи героя.

Ризикуючи собою, він лізе на небезпечні території, особисто забезпечує доставку готівки для держвиплат на місцях, дає сміливі і справедливі оцінки. Критична ситуація на Бахмутському шляху змусила Геннадія Геннадійовича дуже різко відреагувати на небезпечний, майже критичний стан військових у котлі.

Ми маємо гіркий досвід, який повторювався щоразу з кривавими наслідками. З початку червня ми натикаємось на системні помилки військового командування. Відсутність розвідки, ненадання своєчасної підмоги бійцям, зрада і некомпетентність стали прикрою нормою. Переконаний, що поведінка губернатора Луганщини, яку розкритикував Президент, майже звинувативши Москаля в панікерстві, є абсолютно адекватною.

Про небезпеку треба волати і волати завчасно, щоб не дати можливість згодом забовтати вже реалізовану катастрофу. Не забуваймо, що ми маємо екс-міністра оборони, який і оком не моргнув, щоб визнати хоча б одну свою помилку. Ну а призначати на посаду керування військовим сектором людей із міліцейським досвідом стало вже практикою, яку критикують самі військові.

У Москаля дуже багато роботи в тому божевільному краї, де переплелись адекватні люди і «ватники», чиновники в м’яких кріслах і солдати в холодних окопах. Там лихо, і Москалю доводиться працювати саме за таких умов. Тема ж чиновництва завжди була нагальною і залишається актуальною.

Чиновники є одним із згаданих лекал, які гнуть суспільство по своїм згинам, або точніше горбам. Так, одна людина у Сватово вирішила оформити субсидію на власну квартиру в Луганську. Чиновник запропонував їй поїхати до Луганська за документами. За зрозумілими нормальним людям причинами особа цього зробити не може. І таких випадків безліч і в Сватово, і Сєверодонецьку, і в самому Києві.

Система працює, абсолютно не враховуючи конкретні безвихідні ситуації громадян. Тих же людей, які добровільно взяли на себе ініціативу допомоги переселенцям, держава інколи просто не помічає, так само ігноруючи їх індивідуальні вимоги і проблеми. Ось приклад однієї луганчанки, яка втратила оселю і з сім’єю і дитиною переселилась у Харків, де як працівник ОДА взялась за допомогу студентам із зони АТО.

«Почали працювати мої гарячі лінії для студентів із зони АТО, — пише мені Олена. — Дзвінків багато, інформації мало. За період роботи налагодили зв’язок з трьома міністерствами, вишами, ЗМІ, волонтерами, департаментами інших областей. Працювала без вихідних і свят, цілодобово і без нудьги. Працювала завзято. А сьогодні дзвінок із Сєверодонецька — прибути на місце дислокації ОДА. (Умови для прожиття — школа-інтернат, ліжко-місце.) Якщо не згодна — звільнення за прогули або за згодою сторін. Геннадій Геннадійович! Я не маю зарплатні чотири місяці, виїхала з дому в капцях і шортах, з дитиною. У мене немає одягу, немає грошей для того, щоб елементарно дістатися до Сєверодонецька. Більше того, мені не вистачить тої зарплатні, щоб вижити. Що ж мені робити? Я патріот своєї країни, люблю свою роботу, хочу робити те, що потрібно людям... Ви ж залишитесь працювати з тими, хто сховав російські кокошники, щоб біля вас получати гідну зарплатню і пенсію на території України, яку вони ж і ненавидять».

Я навів ці слова, щоб читач відчув гіркоту обурення і розпачу однієї із тисяч осіб, яка є лише краплиною в потоках кинутих, загнаних в безвихідь людей. Ці люди, навіть будучи в системі, ламаються самою ж системою. Згодом вони замість того, щоб давати реальний результат своєї роботи, будуть вимушені стертись, перетворитись на нікчемний гвинтик в безглуздому механізмі.

Вони стануть точнісінькою копією машини бюрократичного маразму і озлоблені будуть чавити всіх, хто потрапить до їх чиновничих лещат. І тоді губернатору прийдеться вкотре самому на танках їздити з мішками грошей селами, щоб, як листоноша, довезти до людей пенсії.

Бо біда не тільки у війні, а в тотальній руйнації в головах тих, що є скелетом цієї системи. Ми цікавимось зустрічами в Мілані, обурюємось зухвалою поведінкою Путіна і звертаємо увагу на його навушники та спітнілу сорочку. А між іншим головний ворог, який відчинив ворота і агресору, і взагалі руйнівним явищам в суспільстві, сидить у наших кабінетах, а не серед міланських стін.