Минули вибори, і після райдужних для декого екзит-полів з’ясувалося, що райдуга має складні пропорції. Блок Порошенка, звичайно, свого не віддасть, і за рахунок мажоритарників таки зможе сформувати кулак в парламенті. Але «Народний фронт» не тільки нічим не поступився президентському блоку, а ще й обігнав його. Максимальну явку на виборах дали західні області. Сходу в деяких регіонах просто не дали проголосувати. Наприклад у вже легендарному місті Щастя, що під Луганськом, вибори просто не відбулись, попри те, що це місто підконтрольне українським військовим. Треба визнати, що незважаючи на хронічні проросійські настрої східного електорату, забезпечити вибори в таких містах, як Щастя і Станиця-Луганська, було б ще й непоганим ідеологічним ходом. Це б стверджувало реальний вплив київської влади в регіоні. Але влада вирішила мешканцям цих міст не дати можливість проявити волю виборця, виправдовуючи це можливою загрозою провокацій із боку терористів. Останні, до речі, як на замовлення — за добу до виборів притихли. Це натякає на те, що війна на сході — це перш-за-все війна домовленостей, а вже потім — автоматів.

Схід проголосував очікувано, тобто за так званий Опозиційний блок. Є такі хвороби, які не лікуються. Але враховуючи те, як колишні регіонали по старій пам’яті домальовували собі цифри, а за кілька сотень метрів від них стояли українські БТР, складається враження, що цим «опозиціонерам» таки просто дали зробити схід під себе. На схід, дійсно, Київ вкотре заплющив очі. І, за півтора місяці в столиці, мене це не дивує. Це раніше я не міг зрозуміти, чому столиця настільки зашорена. Зараз ця зашореність відчувається повсякчасно, починаючи з журналістів, котрі на брифінгах цікавляться у політиків актуальними темами майбутньої коаліції, можливими кандидатурами на пост прем’єра, але водночас явно не помічають, що торги ведуться на ринку, який палає. Так, це Бессарабка, над якою летить бомбардувальник, а ми в цей час прискіпливо вивчаємо ціни на сало та вміння учасників торгуватись, не завжди звертаючи увагу на те, що над усіма нами вже свистить бомба. В це не віриться. Все це з площини якоїсь далекої, викривленої реальності. Але, на жаль, вона існує.

Явка на виборах виявилась рекордно низькою. І саме цей факт є красномовним, бо говорить про тотальну недовіру виборців до пропозиції політикуму. Відрази до кандидатів додали ще й політичні шоу, на яких кандидати не просто поливали один одного брудом, але й опускались до реплік нижче поясу в прямому сенсі цього слова. Все це разило, тхнуло, відвертало. Комбати виявились звичайними пустунами, які погрожують один одному набити пики — як тільки увійдуть до залу Ради. Різниця між Блоком Порошенка і «Народним фронтом» взагалі у прізвищах. Істотної відмінності в програмах і позиціях у них немає. Автори «Опозиційного блоку» самі вичавили двійників, щоб не розпорошувати увагу електорату.

Отже, на виборах ми мали доволі сумну картину. Одні кричали про мир, інші закликали до радикальних заходів і всі обіцяли примарні реформи. Президент відняв у «опозиційників» тему децентралізації і замалим не спустився до заяв про двомовність, розповідаючи, що в Україні будуть забезпечені мовні права громадян. Із цього приводу згадуються слова класика: «Толпа слепа и ловок демагог». Абсолютно поверхневі та необґрунтовані реальністю заклики, що видають відвертий популізм. Про яку децентралізацію і права російськомовного населення може йтись у країні, де вбивають за розмови українською мовою і проголошують бандитські псевдореспубліки? Петро Порошенко радіє, що нарешті в Україні буде проукраїнський та проєвропейський парламент. Я б сказав, пропорошенківський. У країні, яка коливається від абсолютизму до анархії і навпаки, це є нормальним явищем. Жодної конкретики у написаних наче під трафарет гаслах виборець так і не почув.

З приводу інерційності голосування на сході треба визнати, що навіть могила не виправляє горбатого. Дійсно, горб залишився і основним аргументом, чому якась Зоя Михайлівна проголосувала за «Опозиційний блок», є фраза — а що мені, за фашистів голосувати? І це при тому, що ця ж Зоя Михайлівна ще недавно носила борщ українським військовим і віддавала їм теплі речі. Ні, вона не змінила свого ставлення до солдат. Вона просто дивиться російське телебачення, яке так ніхто не перекрив, та гуляє по місту. Вона живе одразу в двох світах. Як це вкладається в черепну коробку однієї людини — незрозуміло і, гадаю, жоден із політтехнологів, психотерапевтів та навіть ворожок навряд розгадає цю таємницю душі східняка. Так буває, і з цим треба змиритись. Регіоном треба займатись, але хто це буде робити? Обрізаний схід дасть свій відсоток депутатів у Раду, який на фоні можливого союзу Блоку Порошенка і «Народного фронту» буде виглядати жалюгідно. Тепер колишні регіонали стануть не замовниками оркестру, а ситуативними підспівачами. Вони на це заслуговують, але на що заслуговуємо ми, прості громадяни? З кого і чого ми мали обирати цей раз? Із проєвропейських і проросійських політиків? Ні. Ми обирали між торгашами на ринку, який багряно палає. І на усміхнених обличчях форвардів виборчих перегонів відблискує зле полум’я майбутніх реальних змін.