Помаранчева революція і всі її досягнення «посипались» тоді, коли на початку 2005 року почалась ющенківська люстрація: з держапарату було «вичищено» десь біля 18 тисяч чиновників різних рівнів та рангів. Здавалось, що усі вони — «кучмісти», хабарники, вороги свободи та незалежності. Але виявилось, що абсолютна більшість з них — професійні держуправлінці різної якості. В цілому — набагато кращої, аніж їхні наступники, чиновники ющенківського призову.

Звісна річ, люстрація Україні вкрай потрібна. Але саме люстрація, а не політично вмотивована зачистка держапарату. Себто люстрація, а не кастрація. Тому оптимальну формулу такої люстрації виробити аж надто складно.

Першою жертвою люстрації в Україні стала Олена Адамович — В люстраційному регістрі її ім’я стоїть першим не лише за алфавітом, але й за часом. Людина, яка предметно розуміється на промисловості та сільському господарстві, яка сприяла впровадженню технологій органічного землеробства, яка, перебуваючи на посаді директора Департаменту економічного розвитку Полтавської ОДА, першою на Полтавщині почала шукати нові ринки збуту для КрАЗу та інших підприємств, що постраждали від російських санкцій під час російсько-української торгівельної війни літа 2013 року, яка завжди була далекою від суто політичних чвар, звільнена фактично через банальну політичну інтригу.

Підозрюю, що суд відновить справедливість. Але дуже сумно, що закони, які за задумом повинні сприяти оновленню українського держапарату та суспільства в цілому, які повинні зробити завоювання революції незворотніми, фактично перетворюються уполювання на відьом, в якому зачистка відбувається не за професійним критерієм, а за критерієм особистих відносин чи якоїсь примарної політичної доцільності.

Та тільки тепер, на відміну од ющенківської люстрації, ціна помилок у процесі реформування країни та люстрації держапарату — вже не політичні кар’єри тих чи інших політиків та чиновників, а загроза існуванню України як такої.