У всіх політшоу моє уявлення майже завжди співпадало з думкою В. Карасьова. Але недавно він сказав: «Іде процес формування нації». Цілком не згодна. Якби ми не мали повністю сформованого народу, то хто вів би війну 1648-1654 рр? Війни ведуть або народи, або загарбники-полководці з оплачуваними військами. У нашому випадку то була визвольна війна народу. На мою думку, ми спостерігаємо не творення нації, а реанімацію нації! Нації, яка послідовно й свідомо була підточувана в силах. Метою було таке руйнування, прогризання древа нації, щоб воно впало врешті. Ціла система заходів задіювалась, з різних джерел, але з одною метою: знецінити національне в нації, заперечити національне в нації, знищити національне в нації! Однією зі складових було вживлення в свідомість українця почуття національної неповноцінності. Створення в нього глибокого хронічного комплексу меншовартості.   

Настільки давня, болюча, розгалужена тема, що я не маю готового послідовного викладу думок. Тож тут не шукайте й не чекайте інформації в сучасному спримітивленому розумінні. Якщо цікаво буде, думайте разом зі мною, шукайте відповідей разом зі мною, підказуйте відповіді мені.

Для мене поштовхом для осмислення став ось такий епізод. Десь 1992 чи 3 року, в час купонів і талонів. Я живу в районі приватної забудови, де кінцева трамвая. За глухими парканами стоять хатки з маленькими віконцями, оббиті де дошкою-«шальовкою», а де просто ДВП, власне, картоном завтовшки 1см, пофарбовані сірою або темно-зеленою фарбою. І паркани сірі. В цілому – вигляд безпросвітної безнадії.

І мій стан подібний: перед тим на батьківських зборах 1-го класу жеребкуванням визначали, кому дістануться виділені на клас дві пари хлопчачих ботинків… Ото така їду з роботи, і вже перед виходом звертаю увагу на незвичну пару людей, що сидять через прохід. Дід у синьому  залізничному мундирі, котрий прикидається військовим, і бабця в старечій кофті, але хустка на голові прикидається «кокошником», залишаючи на виду хімічні кучері від тімені до коміра. Голови обоє тримають напружено-прямо, але очі зацікавлено шмигають вправо-вліво.

Видно, вони тут уперше. Дивують старі однаковим виразом облич: там, сказати б, строга вимога поваги до себе і готовність відстояти ту повагу від будь-яких «посягательств» і «поползновений». Чітко відчуваю: не наші. Наші, їдучи в незнайоме місце, тричі перепитали б уже, чи правильно вони їдуть, весь трамвай взявся б їм пояснювати, знайшлись би попутники, пішли б розмови, яка картопля вродила в їх краях і почім там м’ясо на базарі… А ці і самі не цікавляться, і готові ніби відшити всяку цікавість.

Описую довго, а дивилась і осмислювала побачене кілька секунд. Багато чим голова зайнята була. Але, вийшовши з трамвая, дід звернувся до мене з запитанням, як дійти до потрібного номера. Я чемно пояснила, запропонувала піти разом, бо було по дорозі. Старий згорда відмовився. Я ще заскочила за хлібом, швидко догнала прибульців і вирішила не переганяти, йти за ними: ще заблукають, шкода буде, все-таки старенькі. Вони рухались повільно, так само зайняті своєю самоповагою, старий солідно повчав дружину. Коли ми пройшли проблемний поворот, я перегнала їх і почула сказане дідом ось що: «Вона какие дома взбодрили! Люди живут в полный рост!»

Спершу філолог у мені автоматично відмітив: «дома взбодрили». Колоритне слівце російської глибинки. А потім враз – здивування! Дід вважає, що тут «люди живут в полный рост»! Виявляється, для російської провінції оця наша відверта бідність – це горда заможність! Подумала: діду, Боже, ми зараз тут такі пригнічені, придавлені, скручені в баранячий ріг злиденністю – що ж ти скажеш, як ми ще й розправимося?!

 А потім я згадала ще ось що: анекдоти. В Україні анекдоти про українців або висміюють українську мову, або зловтішаються з нашої заздрісності й розрізненості. А, живучи в Обнінську Калузької області, де «кондовая Русь», я зовсім інші чула. Такий, наприклад: «Грузин прошел – искал. Еврей прошел – искал. Следом хохол идет: «Нічо. А я ше пошукаю». З контексту відчувається, що таки знайде! Виходить, якщо українців в Україні переконують, що вони нічого не варті, і мова їх недолуга, ідіотська, то в Росії анекдот застерігає, що українці уперті і добиваються свого!

Думаю, Росія як держава насправді боїться, як би українці не розправились. Насправді, що б не казали нам, але між собою вважають українців потрібними, вправними слугами. Мене покоробило, як на якомусь мітингу тих же часів несли плакат: «Ельцин! Заставь хохлов кормить Россию!»

А як сильного й вільного, совісного й чесного зробити слабким і покірним? А зроби його винним! У фільмі «Москва слезам не верит» Люся викладає Каті свою філософію життя: обманом оженити на собі багатого москвича, щоб жити розкішно. Катя попереджує, що обман рано чи пізно розкриється і багатий чоловік покине її, на що Люся самовпевнено каже: «Не бросит! Ребенка обожает, без меня жизни не представляет, еще и прощения просить будет». – «За что?» – «К тому времени найдется за что!» Зовні наче смішно й мило, але це поки дурити не почали особисто вас. А насправді підлий розрахунок безсовісного на совість совісного. У житті совісний завжди сам бачить свою провину там, де інші її й не помітять.

А вже коли совісному вказують на його вину – це катастрофа. На одній із педрад наш директор висловив кілька зауважень трудовикам, тактовно не називаючи імен. Таті були настільки зайняті своїми темнуватими діловими клопотами, що їм було не до докорів директора, думаю, вони їх і не чули. Але схопилася з місця наша сумлінна трудовичка, прекрасна вчителька, фанатка садоводства й рукоділля, і зі сльозами в голосі почала доводити, що вона ні в чім не винна! Хоч якраз її слова директора зовсім не стосувалися!

Совісну людину відчуття власної вини засліплює болем, і тоді вона не здатна бачити чиюсь вину, хоч би і в тисячі разів більшу.

По суті, Люсина «програма» стосовно чоловіка цілком така ж, як програма Росії стосовно України. «Ребенка обожает» – це щогодинне вихваляння Радянського Союзу як спільного «ребенка». «Без меня жизни не представляет» – це наврипливе возвеличення всього російського, проникнення його в усі сфери життя, визнання за російською культурою ролі єдиного судді в усіх галузях. І досі в підручниках української літератури значимість творчості українського письменника підтверджують цитатами російських класиків! Значення Коцюбинського доводять словами Горького, хоч Коцюбинського ще за життя переклали на 11 європейських мов, а Горького перекладали в самій Росії для «международного пролетариата»!

Але в стосунках Росії й України головним інструментом стало звинувачення. Щоб цілий народ жив так, мов щосекунди просить пробачення за своє існування.

Коли 1654 року укладався союз із Росією, то козаки, готові присягнути царю в вірності, вимагали, щоб цар зі свого боку теж присягнув козакам. Далі цитата не з українського історика чи народної легенди, а з капітальної роботи російського історика Л. Гумильова «От Руси до России»: «Шокированный боярин Бутурлин, представлявший московского государя, отказал категорически, заявив, что «у нас не повелось, чтоб царь давал подданым присягу, а вольности ваши государем соблюдены будут». 

Скажіть мені, так починають військовий і політичний союз? Так починають дружбу народів? З обману? Уже тоді, в саму мить об’єднання, росіяни вважають українців не союзниками, а підданими! У Гадячі на залізничному вокзалі в розповіді про історію міста написано, що місто було полковим, полковник гадяцький Бурляй був сподвижником Хмельницького, тобто це місто українським і козацьким було здавна, тож належало до володінь гетьмана; так от: того ж 1654 року цар подарував місто Гадяч Хмельницькому! Хто сумнівається, що Шевченко – геній? «Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці…» Кинули українському владарю його ж здавна місто! Це так утверджують братство народів? Ні, так привчають до рабства! І стає ясно, чому невдовзі Виговський уклав договір з Польщею.

І переміг росіян під Конотопом. І знов цитата, звідти ж: «Казалось, что Украина потеряна для России навсегда. Но ни Выговский, ни его польские хозяева не учли накала пассионарности русскоязычного населения Украины, то есть недооценили силы противника. …Выдвинули в гетманы Юрия Хмельницкого, и прославленное имя привлекло людей, как знамя… Казаки Выговского стали переходить к Хмельницкому.» Я певна, що тоді в Україні «русскоязычних» було в сотні разів менше, ніж зараз. Мається на увазі, що інтригами, підкупами, наклепами російські шпигуни досягли поставленої мети, позбавили Виговського його військ, а Україну – надій на збереження свобод.

Так зміцнюють дружбу народів? Ні, так відстоюють свої володіння!

Взагалі казочка про дружбу народів була запущена в ідеологічну розкрутку тільки після 1922 року, з моменту утворення СРСР.

 Раніше були відвертіші. Описуючи ще криваве підкорення 1472 року Іваном ІІІ вільного Новгорода, класик російської літератури і перший російський історіограф М. М. Карамзін радить: «Должно старые навыки (до свободи) ослаблять новыми и стеснять вольность прежде уничтожения оной, дабы граждане, уступая право за правом, ознакомились с чувством своего бессилия, слишком дорого платили за остатки свободы, и наконец, утомленные страхом будущих утеснений, склонились предпочесть ей мирное спокойствие неограниченной государевой власти».

 Оце і є справжня державна програма Росії аж до теперішніх часів. Точно за цими вказівками діють зараз стосовно татар у Криму! Так діяли і стосовно України. Гетьман Многогрішний повністю визнавав верховенство Москви, але 1672 року був таки запроторений у Сибір! Видно, недостатньо був «утомленный страхом». У чім його звинуватили, цікаво? Але тоді винуватили ще тільки конкретну особу.

Уже 1709 року звинуватили весь народ.

 Мазепа шукав виходу із союзу, що з першої миті став рабством. Заручився підтримкою шведського Карла. Під Полтавою гетьман і король програли бій цареві. Коли Мазепу розбили, то столицю його, Батурин, перерізали, перевішали, перепалили поголовно, до немовлят. Не тільки козаків чи їх сім’ї, а й ремісників, наймитів, жебраків, покірну чернь, котра й не розуміла, звідки й за що кара. Український народ тоді, як і зараз, мав повне право шукати виходу з рабства. Але, як це не жахливо, багато хто з нинішніх українців, прочитавши про Батурин, вигукнуть: «Правильно! Так предателям и надо!» Жахливо, що вони за вбивць проти жертв, за чужих проти своїх.

Але, припустимо, що я стану на точку зору російських істориків і визнаю дії Мазепи зрадою. Проти царя діяло військо. Якщо це зрада, то покаране мало бути військо, зачинщики страчені, рядові ув’язнені чи заслані. Але вбивство всіх до єдиного жителів столиці, якраз тих, що не воювали проти царя, – це страшний гріх і дика жорстокість. Мені скажуть: «Нечего их жалеть, предателей!» Якщо ви переконані, що зрадників жаліти не треба, то це стосується всіх і завжди, адже так? Тоді ось: Донецьк зрадив Україну, як Мазепа Росію; Донецьк прикликав у державу російське військо, як Мазепа шведське – отже, на ваше переконання, зрадників жаліти нічого? Тобто, на вашу думку, у Донецьку українським військам слід повбивати всіх до єдиного, як колись повбивали всіх до єдиного російські війська в Батурині? Вас обурює таке припущення?

Ваша ненависть до зрадників така ж однобока, як російсько-український договір! Вона стосується тільки тих, хто зрадив вас, а не кого зрадили ви! Я свої принципи прикладаю однаково до всіх і вбивати людей поголовно вважаю неприпустимим і в Донецьку, і в Батурині. Мене мучить інше: усі наші репортажі про «мирних жителів» і вимушених переселенців сповнені усвідомленого чи несвідомого відчуття вини! Ось він, наслідок прищепленої меншовартості! Якби ті скажені пенсіонерки не шаліли від ДНР-ЛНР, якби вони вийшли з іконами проти своїх «освободителей», озброєних наркоманів, і роззброїли їх, як виходили до українців, то війни не було б ніякої! У війні винен у першу голову обманщик Путін, потім ярмаркові крикуни Добкін і К*, але винен і сам Донецьк! Треба було думати, що з того вийде! Треба думати і зараз! А донецькі у всьому звинувачують Україну!

Зараз тільки починаю усвідомлювати, як можна було довести людину до такого стану, до такої ненависті до своїх, які не коряться найдорожчим у світі чужим! Знов про Мазепу. Здавалось би, покарали всіх, винних і невинних. Здоровий глузд і світова юриспруденція кажуть нам, що за одну провину слід карати тільки один раз. Але що російським тиранам і світ, і глузд! У історії, у поемах, у вчительських нотаціях російських з дня на день: Мазепа – зрадник, ганьба зрадникові! Проклинають Мазепу в церкві й до сьогодні! І саме з того часу українців назвали зрадниками! Усіх! Весь народ, назавжди, за планами російських царів, отримав довічне звинувачення в зраді! Ясно, що несправедливо. Так, козаки тримали слово навіть з ворогами. Але слово, дане тільки одним з двох, все одно, що договір, підписаний тільки однією з договірних сторін, сили не має. Це царі були зрадниками, точніше, обманщиками!

Але анафему читають тільки Мазепі! Тих, хто вбиває власних дітей, тих, хто вбиває матерів за 50 грн на горілку, тих, хто вбиває десятки жінок, дівчаток маленьких чи хлопчиків заради насолоди, по церквах не проклинають! Так у свідомість утовкмачується: нема на світі жахливішого, неприпустимішого гріха, ніж не коритися російським царям!  Так вживлюють у мозок винуватість за приналежністю. Так розвивають комплекс. Як у дитини: я винний – я знову винний – я весь час винний – я поганий – я найгірший!

Так із дня на день, з року в рік, з віку в вік українців звинувачували у зраді.  Знаючи нашу довірливість і совісність, підло користувалися тим, що совісний переживатиме свою вину й не бачитиме вини іншого. Так українців винуватили у зраді, щоб не помічали, у якому рабстві живуть!

Я не говорила б про те, що здається всім відомим, якби нинішнього літа не почула від жінки, трохи старшої за мене: «Ми ж предатєлі!» І це після Майдану, Криму, Донбасу! Росія, яка підписом гарантувала (!), що не віддасть жодному загарбнику й жмені нашої землі, а сама загарбала Крим, частину Донбасу й прагне загарбати хоч би й усю Україну, для тієї жінки не є «предатєлем»! Бо вже, видно, в гени їй в’їлося, що Росію звинувачувати – найтяжчий гріх іщо зрадники – ми! 

Нині виповнюється 305 років, відколи в церквах проклинають Мазепу й стільки ж звинувачують українців у зрадництві.

Не встигне українець народитися, не встигне у нього пупик присохнути – а він уже зрадник!  (Далі буде)