Владімір Путін громадить сенси, натомість на виході – порожнеча. Скільки б він не копіпастив славетні промови не менш «славетних» попередників, а виходить мюнхенський спіч 2007 року.

Путін – не хворий, як легковажно уважають його опоненти. Він – уламок велетенського айсберга – холодного, як і тогочасна війна, - якому дивним чином поталанило придрейфувати у води ХХІ століття. Добряче пошарпаний штормами, підтоплений «відлигами», він пробує втриматися на плаву, розуміючи, однак, що марні його зусилля.

Хтось, може, й міркує, що з його відходом в Росії прийде апокаліпсис, до прикладу, перший заступник глави президентської адміністрації Володін («Є Путін - є Росія, немає Путіна - немає Росії»). Але цей Володін мусив би зважити на слова самого ВВХ: «Росія обійдеться без таких, як я. У Росії багато людей».

А як же тоді Америка? Америка, якій Путін у валдайських хроніках «подарував незалежність»? Вона ж, невдячна, змагає до «однополюсного світу», «ляпає» кольорові революції у різних «супідрядних державах», вона «ламає дрова», не впоравшись з ношею світового лідерства, вона… Ет, що вона!

От Україна, Україна, якій чомусь не таланить з провідництвом, як про те не турбується північний Великий Брат. Чверть століття, що не президент - то «неправильний націоналіст» (бо найправильніший і «найбільший націоналіст у Росії – це я», - каже Путін). А останній – Янукович – «красавєц тоже…», замість того, аби втопити повсталий Київ у крові, розпорядився забрати зі столиці силовиків. ВВХ, звісно, вчинив би кардинально по-іншому.

А тепер… Тепер крізь зуби Путін мусить визнавати, що «супідрядна держава» Україна перетворилася на приклад, який впливає на «розстановку сил у світі». Аби побачити цей приклад, ВВХ сором’язливо відсторонюється. Велике, знано, краще вивчати звіддаля. І потрапляє у пастку власних силогізмів. Бо, послухати «валдайського ритора», то не було анексії Криму, елітних військових підрозділів із шевронами російської армії на Донбасі, не було 4,5 тисяч полеглих на українському Сході російських хлопців (дані Єлєни Васільєвой, координатора воєнного блоку опозиції в РФ). У принципі, цілком можливо, що у свідомості шанувальника коньяку (не нюхальника блощиць!) цих жахів не існує…

Як не існує божевілля кремлівської пропаганди, тотальної мілітаризації суспільного простору, яку Широпаєв називає «бубнами війни», заяв Жіріновскаго, ідіотичних законів Госдуми etc. Путіну ніхто не пише про «Гради» і «гумконвої», про безіменні могили у Пскові, Саратові… Полковникові взагалі ніхто не пише. Бо, схоже, релікт совєтчини не розуміє мови нинішнього часу, для нього ближча естетика маршів, грім сурм і гаубиць.

Проблема в тому, що Путін наполегливо пропонує свій варіант зони комфорту іншим. «Ми не маємо наміру зачинятися від світу, вибирати шлях закритого розвитку, шлях автаркії…». ВВХ готовий транслювати свій спосіб бачення усьому світові, і «приклад України», судячи з його слів, «не останній».

Хто мав би першим здригнутися від такої веселкової перспективи? Звісно, Європа. Ті, хто до останнього вірив у можливість укоськання агресора, хто відкидав доволі войовничу риторику Штатів, угледівши в ній прагнення Вашингтона здобути в Україні важливий форпост. Путін спробував зіграти на фобіях Берліна і в Сочі. «Я навіть не знаю, якою колонією слід бути Європі, щоб піти на це (постачання сланцевого газу зі США – Авт.), і я гадаю, що здоровий глузд візьме гору і до цього не дійде».

От тільки збереження статусу кво, за який агітує ВВХ, загрожує Європі ще страшнішою колонізацією – з боку «Газпрома». Та що загрожує? По суті кілька зим поспіль ми тільки й чуємо стогони з тамтешніх столиць про енергетичний шантаж Москви. «Красавци тоже…».