Люди великого міста, хто вони? Я приїхала жити до Києва, коли мені було сімнадцять. Я з тих, кого тут називають "понаїхавші". Я з тих, хто приїхав і залишився. У мене, як і у більшості, буденні і звичні життєві проблеми: постійні зміни роботи, нестача грошей, емоційна нестабільність, алкоголь по п'ятницях, орендована квартира, якісь плани на два місяці вперед. Нічого незвичайного, нічого екстраординарного. Так, як і у всіх. До сімнадцяти я жила в двох невеликичких містах. Не знаю, що сильніше вплинуло на формування мого характеру - життя в столиці чи те, що було до неї.

До свого рідного міста їжджу рідко. Будинок, в якому я росла, нещодавно згорів, а з ним - і все моє минуле. Колишні однокласники одружилися, народили дітей. Хтось працює в місцевому супермаркеті, хтось п'є щовечора дешевий алкоголь під Будинком культури, а хтось, як і я, знайшов себе в мегаполісі, і про минуле згадувати не хоче. З тими, хто не поїхав, тем для розмов не залишилося. Я приїжджаю туди, як чужа до своїх. Я не розумію їхньої моделі життя, а вони - моєї. І це нормально.

Не так давно я їздила в рідні краї. Мої бабця з дідом жили в селі. І як звичайна дитина, я проводила канікули у них в гостях. В дитинстві в селі було весело. Я пасла корову, ходила з друзями на річку, в чотирнадцять пробувала курити перші сигарети і пити самогонку. Потім блювала від тієї самогонки і казала бабці, що отруїлася ковбасою. Нормальне таке дитинство.

А потім час почав летіти швидко-швидко, і от я вже не дитина, я - доросла людина, яка сама несе відовідальність за своє життя. І якщо я ще колись вип'ю самогонки, то вже ні перед ким не треба виправдовуватися, що то була зіпсована ковбаса з магазину сусідки тьоті Каті.

Приїхала я до бабці з дідом в село - по-осінньому красиве, красиве і порожнє… Раніше вони завжди зустрічали - пораючись по господарству, чули, що дорогою їде татова машина, кидали все і йшли до воріт.

А цього разу не зустріли. Вперше не зустріли... Ворота я відкривала сама. Підійшла сусідка баба Дуня. Я її знаю усе своє життя. Мені здається, вона навіть не змінюється.

- Добрий день, баб Дунь!

- Ой, Оксаночко, це ти?

- Та ну ж я.

- До дєдушки приїхала? (має на увазі на могилу)

- Ага, до дєдушки.

- Оце ж так жалко, шо він умер. А я собі план поставила прожить стільки, скільки моя мама прожила, а потом уже і вмирать буду.

- Це ж вам ще скільки лишилось?

- Та ще года два.

- Та якось мало ви собі напланували.

- Та нашо мені більше? Мені уже дуже надоїло.

- Чого ж надоїло? Он дивіться, яка осінь гарна.

- Та знаєш, скіки в мене тієї осені було? Із года в год одне й те саме. Надоїла мені ця осінь. Уже вмирать пора.

- Ладно, баб, Дунь, мені йти треба… до дєдушки. Рада була бачити.

- Ти ж на похорон приїдеш?

- На ваш?

- Та ж на мій.

- Та приїду звісно. Пока, баб Дунь.

- Пока, Оксаночка. Приїжджай.

Дід любив троянди. Ми сиділи з ним під хатою, він крутив самокрутки, а я йому казала:

- Бабця наша молодець, гарних троянд насадила.

- Ага, таких як і вона сама, з колючками.

- Діду, а от чого ви на ній женилися?

- Бо в неї талія така була, що я міг двома руками обхватити.

- Оце тільки тому?

- Та ні, я на ній женився, бо мені чорт смолою очі замазав.

І сміється. Курить свою папіросу і сміється.

Але одного дня тобі телефонують, і ти усвідомлюєш найстрашніше: що більше вони тебе ніколи не зустрінуть, і ти вже ніколи не поговориш з ними про троянди.

Ти мовчки на тихому і осиротілому подвір'ї зрізатимеш ці квіти, колотимеш пальці, потім віднесеш їх туди, де зрештою опинемося ми всі - незважаючи на те, народилися ми в столиці чи в маленькому селищі десь у центральній Україні.

Це життя і воно минає. Чи можна сказати, що моє життя в мегаполісі має більше сенсу і змісту, ніж воно мало би в маленькому селі? Я не знаю.

Я схожа на маленьку мурашку, яка будує собі свій світ, видумує для нього якийсь сенс, постійно щось втрачає і так само постійно щось знаходить.

Серед моїх планів рідко знаходиться вільний час поїхати в місця, де я народилася. Немає часу також і на відвідини родичів, які старіють. Час знаходиться на все, але не на них.

Чомусь людина таке створіння, яке часто намагається вдавати з себе не того, ким є насправді. Заради цього вона зрікається свого минулого, тих, хто її любить.

Чому так стається, я пояснити, на жаль, не можу. Можу пояснити лише те, що коли одного дня починає вібрувати телефон, ти піднімаєш слухавку і чуєш, що твоїх близьких більше немає, ти їх більше не обнімеш, починаєш усвідомлювати: все, чим ти займаєшся тут, у своєму мегаполісі, було не варте того часу, який ти міг провести з ними.

З тими, хто тебе справді любив.