Крим ще тоді натякав на відділення, коли про це не казала в голос Україна. 

Це був зовсім не той Крим що зараз. Відділятись він хотів від СРСР. Інтелігенти, військові, школьні вчителі, а за ними - і учні, і їхні батьки - робочі, селяни - року з 1988 приблизно ходили й казали:

- От би нам відділитись від Сересере. 

- А хто ж нас візьме?

- Та хоч би турки. 

- А татар же мало. 

- А вони ж повертаються. Скоро їх буде, як нас - не менше. 

- А чо сразу Турція? А чо не Штати?

- О, Штати це було б просто супер. 

Всі хотіли в Штати. Зараз багато брешуть, що люди хотіли до РСФСР, переживали, що їх "передали" в УРСР - це брехня. На таких, хто так казав, крутили пальцем і казали:

- Що ти трьош. Ти сам коли сюди приїхав?

- Я? Я не приїхав, я родився!

- Бачив я твою характеристику. Ти народився в якій-то області. 

- У мене бабушка з Криму!

- Да ти чо! А вона сюди в якому році приїхала?

- Да вона тут завжди жила. 

- Ну, ну. Як буде по татарські хліб?

- Шо? 

- А кирпич?

- Шо?

- От тобі і шо. А, пригадав, ти ж з Волгограду. 

На цьому як правило все й припинялося. Не, ну жертва ще могла хвилин п'ять запевняти, що він народивсь в Волгограді, але його тато і мамо зачали в Криму, або тато командировошний і відпочивав тут з дитинства, або його бабушка померла і в неї в альбомі є фото, де вона в Ялті. 

Зараз ті, хто дожили, постарівши на тридцять років - вони цього не помнять. Вони вже забули, як чекали татар, начитавшись Волошина: 

- Приїдуть татари, посадять всюди сади! 

- Да, да, і я читала Волошина, він каже що до нас тут були всюди сади!

- Та вони і так є! 

- Дурак, це сади навколо водоканалу. Це Україна провела при Шелесті. 

Вони це забули. Зараз вони розказують те, що про них їм розказує телевізор. Телевізор їм каже: - Потапич, ти тридцять років страждав, що тебе передали як мішок картоплі. - Точно! - пригадує Потап, - так і було! Я завжди так казав. 

Я помню, як Потапич малював герб Крима: смугасто-полосасті лінійки, як в США, а замість зірочок серп і молот. 

- Ми будемо підісятим штатом! - казав Потапич, показуюючи з гордістю свій транспорант. - А серп і молот я зберіг, тому що скоро його ні в кого на гербі не буде, а в нас буде. 

Проте сьогодні Потапич каже, що він завжди ненавидів США. Навіть коли хотів туди уїхати, але зустрів свою Любу і залишився. Люба і досі на нього злая, вона хотіла, щоб він увіз її в Штати, як і обіцяв, коли вони познайомились. Але тьоть Люба ненавидить США, в якому вона мріла б жити. 

Ви скажете, що тут не так? Я відповім: буває, яскрава людина потроху виживає з розуму. Спочатку вона просто прибацнута, але поки вона молода і здорова, то це навіть цікаво. А коли то вже стара, побита життям людина, то вона чимдалі впада в маразм. Вона помнить, чого не було, і буде тим, чого не пам'ятає. Оперативний блок почина зберігати в телевізорі, а там їй нагадують, як чудово вона жила, і як все життя не могла дочекатись, коли ж її візьмуть до РСФСР. Вона навіть забула, що приїхала сюди з РСФСР, практично, сама втекла сюди з РСФСР. 

Людина родилась в Росії, потім кинула маму Росію, все життя тікало від мами Росії, шукало усіх, хто не мама Росія. Але в старості, наче в дитинстві, вона засинає, шукаючи губами титьку мами Росії. Прийшов її час: їй пора померти в Росії.