Прочитав повідомлення, що до коаліційної угоди внесено правильний пункт про вступ України до НАТО. Дуже добре. Що тепер потрібно знати виконавцям цієї ідеї. Зараз Україна перебуває в режимі співпраці з НАТО, який називається Щорічний План дій. Це більше 100 різних заходів, які розробляються спільно зі штаб-квартирою НАТО. Дві третини цього плану, як правило, це невійськова сфера. Вона стосується реформування економіки, судової та правоохоронної систем, свободи слова та інших невійськових сфер. Цей план не передбачає вступу до НАТО. Його можна виконувати, а можна і не дуже старатися. Як було за Януковича. Такі плани співпраці мають багато країн, які не збиралися і не збираються вступати до НАТО. Наприклад, Росія.

Для тих, хто бажає в майбутньому приєднатися до Альянсу, існує інший режим. Він називається План дій щодо членства (ПДЧ). Він індивідуальний для кожного кандидата. Він щорічний і складається з багатьох (близько 150 або й більше) заходів. Близько 30% — це заходи військового та оборонного характеру. Решта 70% — це викорінення корупції, реформування економіки, судової та правоохоронної систем, свобода слова та права людини, сприяння держави розвиткові громадянського суспільства, справедливе виборче право... І взагалі, адаптація економіки, держави і суспільства через трансформацію законодавства та глибокі реформи до європейських стандартів.

Але отримати режим ПДЧ не так просто. На це повинні дати згоду всі члени НАТО, розглянувши на спеціальному саміті Альянсу клопотання країни-кандидата і потім затвердити заздалегідь розроблений за участю штаб-квартири НАТО сам ПДЧ. НАТО це ще й клуб держав, який не прийме до своїх членів непередбачуваного партнера в політичному і військовому смислах із наскрізь пронизаною корупцією державною машиною.

Так, це найпотужніша в світі система колективної оборони та безпеки. Але вона давно живе не лише цим. Росія, щоправда, трішки порушила цей спокій. Це як добрий аристократичний клуб. Тому, «забиваючи» до тексту коаліційної угоди дуже правильний і дуже актуальний пункт, слід розуміти, що потрібно буде зробити до того, як розраховувати на прихильність Альянсу. А заявку можна подавати коли завгодно. Навіть зараз. Тим паче, що один раз уже подавали.

При цьому потрібно враховувати, що режим ПДЧ може тривати декілька років. Конкретний термін у ПДЧ не проставляється. Потрібно розуміти, що навіть якщо після виконання ПДЧ в повному обсязі Саміт НАТО і прийме позитивну ухвалу про прийом нас до членів Альянсу, для остаточного вирішення потрібно, щоб парламенти всіх 28 країн НАТО дали на це згоду. А це парламенти не тоталітарних режимів.

А оскільки 5 стаття Статуту НАТО «Один за всіх і всі за одного», а Україна де факто в стані війни, то розраховувати на те, що парламенти всіх країн із радістю проголосують за те, щоб посилати своїх солдатів кудись на війну, це означає не бути реалістом. При цьому, я опускаю питання, які зусилля чинитиме Росія, щоб протидіяти цьому процесові.

Я пам’ятаю, коли Румунія вступала до НАТО, президент Ілієску приїжджав тоді до нас кілька разів і благав президента Кучму, щоб Україна офіційно заявила, що в України і Румунії немає спірних прикордонних питань, у тому числі і щодо острова Зміїного. У НАТО не приймають країну, в якої є прикордонні спори з сусідами.

НАТО (нагадую, це 28 глав держав і 28 національних парламентів) не зацікавлене приймати на себе якийсь додатковий головний біль. У нього своїх проблем вистачає. Риторичне запитання — чи є в нас сьогодні спірна проблема щодо держкордону з Росією? Формально, начебто немає. Але така відповідь не для дорослих дядьків із НАТО.

Нам потрібно тверезо дивитися на речі. І прагнути до НАТО безперечно потрібно. Але потрібно і розуміти, що за нашого нинішнього статусу ніхто за нас не воюватиме. Більше того, кожна країна НАТО має свої внутрішні проблеми — вибори, опозиція, безробіття, фінансові кризи і подібне. Ніхто не хоче собі ще додаткових проблем, пов’язаних з Україною. Політичний тиск на Росію, політична підтримка України, — це так. І за це подякуємо. Санкції щодо Росії — це вже складніше. Страждає свій бізнес, тобто свої виборці. А військове включення до наших проблем, це, як то кажуть, даруйте, потрібно розбиратися детальніше.

Говорю я це лишень для того, щоб у тих, хто планує шлях до НАТО, було реальне уявлення про те, яку неймовірно важку дорогу нам належиться пройти, щоб дістатися до НАТО. Але проходити її потрібно. Іншого виходу немає. Дорогу здолає той, хто йде! Серед нових членів Верховної Ради є декілька народних депутатів, які добре знають усі ці процедури і технології, тому консультувати буде кому. Можливо вдасться змінити той режим вступу до НАТО, який я виклав вище і для України буде зроблено виняток. Це було б дуже добре, але це зробити буде дуже складно.

Система кругової оборони і безпеки, а в нашому випадкові це реальність, коштуватиме для нас неймовірно дорого і буде малоефективною. Ми на стику двох військово-політичних блоків. Всі наші західні сусіди — члени НАТО, решта сусідів — члени іншого військово-політичного блоку ОДКБ на чолі з Росією. Росія довго нав’язувала нашим поводирям ідею, що наш позаблоковий статус буде гарантією нашої безпеки. Багато наших розумників заразилися цією ідеєю і стали наводити приклад Австрії та Туркменістану, як країн, які отримавши цей статус під гарантії безпеки від ООН, мовляв добре себе почувають. І мовляв, якби Україна закріпила в Конституції свій позаблоковий статус і отримала гарантії від Радбезу ООН, у нас тоді все було б у шоколаді і жодних проблем.

Цю ідею активно просувала і Росія і Янукович на неї повівся. Історію цю добре вивчено. Спекуляцій довкола теми дуже багато. Я знаю всі аргументи всіх прибічників і противників цієї ідеї. Тут забракне місця для дискусії. Скажу лише одне. Ми вже отримали добрий урок із Будапештським меморандумом і зараз пожинаємо плоди його гарантій. Історія здобуття позаблокового статусу і Австрії, і Туркменії дуже різна і вона не йде ні в яке порівняння з нашою ситуацією. Не кажучи вже про те, що в них немає кордону з Росією, а Австрія розташована в повному оточенні країн НАТО і де-факто є споживачем НАТОВСЬКОЇ системи оборони та безпеки.

У цій темі є багато поворотів, які потрібно обговорювати в окремій дискусії. А зараз скажу лише одне. Ми були 23 роки позаблоковою державою і в результаті маємо російську агресію, викликану зовсім не прийнятою якоюсь державною ухвалою України про вступ до НАТО. Отже, сама Росія, своєю агресією проти України, геть зовсім перекреслила всі вищевикладені аргументи про позаблоковий статус і сама підштовхує нас до швидкого прийняття ухвал про відмову від цього позаблокового статусу. Так, Росія буде зі шкіри вилазити, щоб запобігти нашій євроатлантичній інтеграції, буде серйозно залякувати і самих членів НАТО і робитиме багато що інше.

Але якщо ми зараз не зробимо рішучі кроки в напрямку євроатлантичної інтеграції найближчим часом при розумінні тих проблем і складнощів, про які я говорив вище, ми закладемо серйозну проблему (не хочеться говорити — міну) під підвалини нашої державної незалежності на десятиріччя. Потрібно зважуватися. Але потрібно розуміти, що НАТО нам нічим не зобов’язане. І нам потрібно не лише проситися, а й демонструвати конкретними діями, що ми готові, хочемо і рішуче налаштовані виконувати всі вимоги до кандидатів і не розраховуємо ні на яку поблажливість. І ні в якому разі не поводитися як бідний родич, що прохає все безвідплатно, чи як вічна жертва. Там таких не люблять. Так, нам дуже важко, але ми хочемо бути вашими партнерами на взаємовигідних умовах.