Уже багато чого писалось про стереотипи. Причому як про стереотипи, яких ми ще не позбулися, так і про стереотипи, які ми набули останнім часом. Є слова, які варто промовляти, тримаючи власний паспорт. Ця невеличка книжечка слугуватиме нам матеріальним втіленням начебто нематеріальних речей, а саме — наших прав. Чи відчуємо ми їхню вагу в руках, коли візьмемо цей основний для нас як громадян документ?

За ці 23 роки які гарантії декларованих у Конституції наших прав ми здобули? В чергах, у приниженнях перед чиновниками, у фактичному обкраданні владою своїх громадян. «Роберт Сазерленд проти Сполучених Штатів Америки»! Скільки разів ми чули із фільмів подібну фразу наче із фантастики. «Василь Петренко проти держави Україна»... не смішіть.

«Мені ваших податків на зарплату не вистачить», — говорив мені один податковий інспектор ще років п’ять тому. В цій фразі вся сутність ставлення до інституту громадянства. Мусимо визнати — той кривавий (уже кривавий!) безлад, який коїться у нас в країні, має не тільки зовнішні причини. Не лише Путін з його імперськими амбіціями винен у нашій біді.

Ми забули, з чого починається країна. Ми, навіть ті хто відчуває себе українцями, намагаємося не згадувати про власне громадянство. Бо який в тому сенс, якщо наше громадянство означає відсутність прав. Усе тримається лише на нашій вірі в примарні права та в силу горлянки в черзі. Хто спритніше, хто нахабніше, хто багатше, той і має «право». Хто — свій, а хто — чужий. І в найтрагічніший період нашої нової історії цей розділ на свого та чужого використовує... ні, не тільки ворог.

Наша влада! Зокрема як черговий маніпулятивний стереотип. Свідомо вона це робить, чи ні, не важливо. Важливо те, що інколи заяви керманичів потрапляють у найболючіші міста суспільства.

Спочатку Президент Петро Порошенко виступив з, як завжди, ясною та образною промовою щодо того, як він збирається воювати: «У нас робота буде, а в них (на окупованому Донбасі) — ні. У нас пенсії будуть, у них — ні. У нас діти підуть до дитячих садочків і шкіл, у них вони сидітимуть у підвалах. Тому що вони нічого не можуть робити. І так, саме так, ми виграємо цю війну», — заявив Порошенко.

І біда в тому, що далеко не всі усвідомлюють жах для країни, який закладено в цих словах. Начебто зрозуміло, що хотів сказати Президент, але тоді логічно виникає запитання: в кого — «у нас» і у кого — «у них»? У хороших і поганих? У патріотів і «ватників»? В українців і «недоукраїнців»?

Ці слова орієнтовані саме на той сегмент населення, який ладен ділити всіх на своїх і чужих. Бо так простіше уявляти світ. А ознакою свого та чужого в даному випадку є належність до території перебування. Порошенко знає, що народ стомився від війни. Народ біднішає на очах, і ми перебуваємо в одній із найскрутніших економічних і соціальних криз.

Воювати ми начебто не готові, «перемирні» угоди повністю показали свою нікчемність. Саме тому так солодко для багатьох чути, що нарешті ми не будемо кормити бунтівний Донбас (так само, як на сході вбивали подібний посил про годувальника в голови так званої «вати»!). І тут на сцену виходить прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, який заявляє про припинення фінансування пенсійного забезпечення українців, які залишилися на окупованій території аж до їхнього майбутнього звільнення.

А те, як саме звільнятимуть ці території, Президент пояснив в попередній цитаті. Тобто? Замкнуте логічне коло, яке фактично означає відмову від територій. Принаймні по всьому видно, що шляхів зі звільнення Донбасу влада не бачить, окрім як просто чекати. І окопуватись.

І знову в Інтернеті оваційна істерика серед деяких «патріотів» — нарешті! Який сміливий, рішучий крок! Обмальовується образ гангренної ноги, яку краще відрізати й продовжити шлях уперед. Кульгава країна, виявляється, — це вихід із біди. Отже, нехай у фортеці мруть з голоду. Та тільки Донбас — це не фортеця, а ми живемо не в Середньовіччі. Тут інші способи ведення війни. Те, що запропонувала нам влада, називається інакше — капітуляція, в той час як українські громадяни зараз перебувають у пастці. Гинуть хлопці під обстрілами, мучаються люди в полоні, мруть старики з голоду.

Інші українці не на жарт обурилися такими кроками влади, адже були фактично полишені країною напризволяще. Піднімаються ціни на перебування в санаторіях для переселенців. Для того, щоб лише подати заяву за соціальну допомогу (а це 400—800 грн), переселенцям доводиться стояти в багатогодинних чергах, однак це ще не гарантує того, що таку допомогу вони отримають.

Щоб отримати реєстрацію по місту перебування, треба звертатися до держави разом із хазяїном квартири, що, звичайно, цих господарів не влаштовує. Поступово створюються умови для того, щоб стимулювати повернення переселенців назад. Назад — тобто в пастку.

Жахливо, але саме цими декількома заявами наші керманичі остаточно розписалися під тим, що український паспорт наразі — це паперова умовність. Багато хто в народі гадає, що десь там, наверху, вже давно визначилися з тим, що варто забути про Крим і Донбас і вже час будувати країну без цих «гангрен». У принципі, це — те, що й хотів від нас Путін. Нарешті його «гради» долетіли в серце нашої державності — нівелювання інституту громадянства.

Тепер бабці з третього поверху в Луганську, в яких у серпні із їжі був лише один огірок, остаточно приречені на голодну смерть. Гуманітарна ж допомога з Росії розглядатиметься як ознака того, хто є ворог, і хто є рятівник. Тепер ті, хто не має майна поза окупованою територією, хто поневірявся все літо по країні й витратив останні гроші, а зараз вимушений повернутися до власних чотирьох стін, має передумови сказати — на мене не поширюється Конституція України, а отже, я нічим не зобов’язаний цій країні.

Більше того, тепер виникає питання зобов’язань України перед ними в іншому ракурсі. Ці люди 23 роки платили податки в Київ. Ті самі податки, яких не вистачало на зарплату згаданому інспекторові, котрий мордував підприємців у чергах і вимагав хабарі.

Ще одна історія, яку передала користувачка соціальної мережі: «Моя знайома, їй 65 років, син загинув ще 20 років тому в шахті, живе з матір’ю, якій 88 років (два інсульти, лежить). Пенсію не отримувала з травня, у вересні поїхала, щоб її переоформити (тільки власну, бо мати нетранспортабельна), але ще й досі її не отримала.

Після виходу Постанови КМУ в неї не залишилося надії на виживання. Виїхати вона не може зі зрозумілих причинам. Вона — патріот, я знала її з 2004 року, коли вона була волонтером в штабі Ющенка, після чого багато разів бачила її на акціях протесту. В листопаді 2013-го вона одна з небагатьох підтримувала Майдан.

Тепер вона та її мати приречені на голодну смерть. Ця ситуація — не виняток, а скоріше правило...» Красномовно? Гадаю, бабця на Західній Україні, онук якої загинув під Іловайськом, прочитавши ці рядки, вкотре задумається, що смерть її дитини не лише на совісті Кремля та «вати», а й на тих, хто перетворив у нашій країні громадянина на віртуальність.

І ось бандити з квадратними головами вмить підхоплюють подачу від нашого прем’єра, звинувачуючи Київ у геноциді власного народу. Вони наче тільки й чекали на цей крок з боку українського керівництва і тепер заявляють — Україна відмовилася від Донбасу!

Звісно, все це призведе до поглиблення гуманітарної катастрофи й чергових: «Путін, приходь!». А Путін таки може прийти, бо, наприклад, 70% бюджету Придністров’я — це гроші Москви. Та тільки з Донбасу, на відміну від ПМР, є що взяти.

«Я без пропитания оставаться не могу. Где же я буду харчеваться?» — казав Шариков у відомому творі класика. Знайдеться той, хто кине Шарикову кістку, і якось цей бідолашний проживе.

Та й, насправді, Україна й далі постачатиме туди електроенергію, воду, газ, тощо. Бойовики ж в ізольованому Донбасі подаватимуть і вже подають, як... благодіяння Путіна! Привід для пропаганди створено, і створено нашим керівництвом. Навіщо?

Вирішили зекономити на бабцях замість того, щоб розібратися з корупційними схемами, якими просякнута вся наша держава? Ось де гроші, ось де кілька бюджетів нашої багатостраждальної країни. Чи не звернутися за поповненням дірок в кишені України до тих, хто сидів із бандитами за одними столами в Мінську? Натомість вирішили замість того, щоб воювати з бандитами, воювати з гаманцями пенсіонерів.

У найкритичніший момент наші керманичі виявилися занадто популістичними, запропонувавши найпростіший шлях — пообіцяти те, чого не відбудеться, задекларувати те, чого не існує, і, найстрашніше, вкотре зіграти на хибних стереотипах. Тепер ми справді не готові до війни. Тепер ми вимушені вичікувати й бігати по рингу з кута в кут. Але хоч би не кидали іскри до й без того болючих місць на тілі нашого суспільства.

Хтось зробив вигляд, що воює за країну, хоча насправді війна трималася на ентузіазмі громадян і військових, а не на генії кабінетних полководців. Вони списали всі проблеми на війну. І все це замість реальних кроків із пошуку спільних знаменників у народі, із реформування країни. І, наче помах крила чорного ворона, як передвісник біди, уколола наші серця звістка про смерть грузинського реформатора Кахи Бенукідзе.

Коли він останнього разу полишав Україну, його оцінки нашого майбутнього були невтішними. «Я хочу побажати лише скорішого початку реформ. Інакше України не стане», — сказав він в одному з інтерв’ю. І фраза «інакше України не стане» має реально тривожне формулювання. Це не форма вислову, це не образне слово, це попередження.

Михаїл Саакашвілі пише: «Сьогодні вже немає сенсу тримати в секреті те, що планувалося його (Кахи Бенукідзе) призначення на дуже високу державну посаду в Україні. Саме для узгодження деталей цього призначення його й чекали в Києві». Ми перетворюємося на країну втрачених шансів. На поворотах історії ми вкотре губимо власні надії.

На жаль, ми прямуємо шляхом промов, виправдань, гасел, суцільного популізму. А є реальність — безневинні полонені люди, які зараз сидять у підвалах, невпізнані тіла тих, кого кинули в пастки недолугі генерали, голодні бабці в панельних холодних будинках Луганська, безпомічні, полишені громадяни, які втратили все перед нездоланною силою обставин війни. І головна реальність — це занадто легка вага нашого паспорта.