Після подій цього року життя всіх, без винятку, думаючих дорослих людей змінилось, але чи змінилась молодь? Це питання я постійно задаю собі, спілкуючись зі своїми однолітками.

Зараз молоді люди переходять на українську мову, вважаючи неприпустимим більше говорити мовою іншої держави, видаляються з російських соціальних мереж, таких як "Вконтакте" та "Одноклассники", влаштовують різні флешмоби та акції в підтримку АТО. Це те, що показують нам в новинах. Але чи насправді молодь поринула у море патріотизму і тепер готова творити нову, геть іншу, сучасну та прогресивну державу? Я не впевнена.

Взагалі, готова з впевненістю сказати, що все не так добре, як здається, але у будь-якому разі, краще, ніж було ще рік тому. Чому ж навіть після подій зими та початку неоголошеної війни не всі мої однолітки готові змінювати своє уявлення про нашу країну, про її історію, про свою ідентичність?

Днями я провела невеличке опитування серед старшокласників моєї школи, аби з'ясувати, як вони ставляться до подій цього року та чи змінили вони їх. Майже всі з впевненістю сказали, що вони пишаються Україною і що ті події, які нам довелось пережити на Майдані, і війна, яка зараз триває, безперечно, змінили їх, але, разом з тим, лунали відповіді про те, що вони, не дивлячись на все, не вважають Росію ворогом, абсолютна більшість позитивно ставиться до російської мови і зовсім не всі готові присвятити себе будуванню нової держави тут і зараз.

Як же ж сформувати та виховати ту патріотичну, свідому націю про яку ми так мріємо? На мою думку, тут треба уважно ставитись до двох факторів, які формують свідомість: родину та шкільну освіту.

Моя родина ніколи не була занадто патріотичною чи антиросійською, ми завжди говорили російською мовою і без фанатизму ставились до Євромайдану, але ми не забували про прості речі, пов'язані з ідентичністю. На приклад, під час виконання гімну, мій тато казав мені:" Ты должна встать и петь с гордостью!". Колись я не дуже розуміла, чому...

Думаю, тут немає універсального правила, як виховати свою дитину патріотом, – в кожній родині є свої реалії, але сума таких простих речей, врешті-решт, народжує фантастичне відчуття усвідомлення себе як частини України, яке виникає саме собою у вирішальний момент.

Іншим, безперечно важливим, фактором є школа - місце, де ми проводимо половину свого дня, отримуємо знання, спілкуємось, змінюємось. Тож, та атмосфера, яка панує в школі не може не вплинути на формування нашого світогляду. У моїй школі вчителі намагаються приділяти, на скільки це можливо, увагу кожній дитині як вже свідомій дорослій людині. На таких уроках, як українська мова та література, історія, світова література, мистецтво та на багатьох інших, вчитель не надає нам сухі факти та не нав'язує свою думку, нам завжди дають можливість сформувати своє власне ставлення до певної події, явища.

Дуже часто в нас виникають дискусії, які захоплюють весь урок і в такі моменти приємно усвідомлювати, що є люди з якими ти маєш спільні теми та спільні питання, які хвилюють. Але коли я спілкуюсь з людьми, які навчаються у інших школах, то дуже часто чую, що школа тотально пригнічує свідомість, віднімає будь яке бажання щось творити чи винаходити. Тож шкільна освіта не є однорідною і в різних школах панує різна атмосфера. Іншою проблемою є те, що деякі наші вчителі не дуже добре володіють українською мовою (навіть у Києві), тож переходять на російську під час пояснення матеріалу: можете собі уявити – завдання навіть на уроці захисту Вітчизни нам видають російською мовою. Чи в школах немає матеріалів українською? Я вже мовчу про те, що за законом предмети мають викладатись державною мовою.

Тож, я вважаю,що кожному з нас варто бути уважнішими до простих речей та звичайних деталей, а особливо до нашої мови, яка зараз дійсно перебуває в небезпеці, бо саме все це врешті-решт формує нас та нашу країну. Ми маємо почати з себе та творити нову, кординально іншу, прогресивну, європейську державу.