Під час перебування в Польщі неодноразово доводилось відповідати на запитання її мешканців по Україну. Всіх цікавлять події в нашій країні, війна Росії з Україною. Вони з самого початку бачили це саме так. Тема сепаратизму для них зовсім не зрозуміла. Старше покоління більш обізнане на радянському минулому, вони порівнюють нашу боротьбу зі своєю, але все одно їм важко повірити, що є люди, які хотять перетворити Україну на частку Росії. Просто не розуміють, як можна жити в країні і не бути патріотом.

  Серед багатьох запитань повторювалося різними людьми ще одне - чому ми не розмовляємо українською. Доводилося докладно переповідати історію сходу України, розповідати про русифікацію. Пояснювати, що українська зберіглася лише в селах. Що наші батьки, якщо вони йшли до школи в 50 - 60 роках, ще могли потрапити до української школи, але потім школа стала російскою, а за нею все, вищі, робота і побут. Всі ці розмови примушують повернутись в минуле, по-іншому оцінити,  як воно було, і чому саме так.

   У поляків не було такого історичного досвіту, коли декілька поколінь не мали можливості знати минуле своєї країни. Коли я думаю про це, потрапляю в піонерське дитинство і бачу маленький жовто-блакитний значок на піджаку двоюрідного брата. Це кольори команди Металіст, а він - її фанат. Але насправді це прапор України, яка існувала до радянських часів. Брат розповідає мені про це і навідь заспівує:" Жовтий і блакитний - наші кольори..." Все це я вперше чую і не пригадую з історії, щоб до радянськіх часів тут існувала держава, яка б мала власний прапор, а значить і власне... все інше? Дуже дивно.  Для дорослих це також була таємниця. Пригадую, що брат умовив свою маму пошити величезний прапор, який на стадіоні відібрала міліція. Дорослі не розуміли, чому. Це був просто прапор футбольної команди.

  Не знаю як це сталось, що фанати Металісту були осередком українознавства, але розумію, що не випадково саме вони пустили в світ пісню, яка стала народним хітом.

  Дивно, але тільки після спілкування з мешканцями інших країн усвідомлюєш, що люди, які не мають поняття патріотизму - справжні дикуни. А коли згадуєш про ті маленькі крихти знання, з яких відроджується пам"ять, відчуваєш, що  надія у нас є. Хоча і не у всіх.