Як сніг на голову. Приблизно так можна описати реакцію багатьох сусідніх держав і народів на російсько-український конфлікт. Як можуть угорці підтримувати Росію, невже вони забули 1956-й? Чому словаки – мовчу про чехів – так стримано себе поводять у цій критичній ситуації, невже їм не відлунює пам’ять про рік 1968-й, невже вони забули російський окупаційний чобіт? Чому так склалося, що Румунія значно рішучіша в питаннях антиросійської коаліції санкцій, ніж Угорщина? Ці та багато інших питань ставили собі українці протягом останніх місяців. Не помічаючи, що майже нічого про ці країни не знають: знання України й пересічного українця закінчують хрестоматійними анексію Бесарабії, 1956 і 1968. 

Я вже втомився пояснювати, що Румунія, цілком можливо, є навіть більш антиросійською державою, ніж Україна. На це є сто причин, які настільки глибокі, що антиросійськість стала вже національною рисою румунів. Як і те, що угорців не цікавить Росія й Путін, вся їхня активність товчеться лише навколо спроби створити нагоду для територіальних ревізій на свою користь. Або про те, що словаки глибоко зневажають українців, вважаючи нас дикими варварами «зі Сходу» ‒ і що причина тут не в нас, а в ксенофобській закомплексованій і заляканій душі цього народу. Щоб знати такі речі, треба знати ситуацію в цих країнах, і не лише історичну, а й поточну. Орієнтуватися у результатах останніх виборів, знати дражливі для цих суспільств теми, переглянути їхні найкращі фільми, прочитати найкращі книжки. 

Бо, скажімо, чому Польща вважається регіональним лідером Центральної Європи, чому саме польська політика є в регіоні найефективнішою? Мені здається, що все через знання поляками, їхніми аналітичними інституціями й суспільством навколишнього геополітичного й культурного ландшафту. Вони дають собі раду з угорцями, чехами й німцями, бо знають і розуміють їх. І роблять для цього чимало: подорожують, перекладають книжки, роблять фестивалі кінематографу країн-сусідів.

Наприклад, ми читаємо широкий і чудовий репортаж про нагородження цьогорічного «Анґелусу» ‒ і розуміємо, що а) Польща створила престижну й коштовну міжнародну нагороду за найкращу книжку Центральної Європи; б) поляки багато перекладають і видають із сусідніх літератур; в) їм давно знайомий словацький письменник Павол Ранков і його книжки. Поляки уважно прочитали його книжку «Це сталося 1 вересня», в якій автор описує всі найбільші болі і страхи словацького народу у ХХ столітті. Такі романи – як полотно епохи, вони значно кращі за аналітичні звіти, інфографіку і Вікіпедію. Бо ці «живі» тексти справді допомагають зрозуміти цілий народ, його ментальність, його логіку дій. Зайве наголошувати, що українською Ранков не перекладений – і про Словаччину ми нічого не дізналися.

Або Адам Бодор, прекрасний угорський письменник, угорський, так би мовити, Прохасько, який у романі «Птахи Верховини» описує магічний світ високогірних Карпат. Все б чудово, але зараз ці так ностальгічно й прекрасно описані ним Верховини знаходяться на території Словаччини й України (а колись були у складі Угорщини). Ого, аж так глибоко – до рівня художньої свідомості письменника – дістався мадярський ревізіонізм, запитаєте ви? І матимете рацію. Поляки знають про це, бо переклали більшість книжок Бодора. А яких угорських письменників ви читали українською? Що ж тоді можна говорити нам про Угорщину, мадярський народ і його ментальність, політику?

Але ж у заголовку автор запитує про знання угорців і словаків про Україну, а в тексті описує наше незнання їхньої ситуації, ‒ знову резонно скажете ви. Так, ‒ відповім я. ‒ Бо зацікавленість це двосторонній процес. Поки ми не спробуємо зацікавитися й пізнати інші народи, доти й їм буде начхати на нас.