Сьогодні статуси користувачів "Фейсбуку" в основному присвячені одній події - річниці Революції Гідності. Ця соціальна мережа тісно переплелася з українським протестом. В значній мірі завдяки "Фейсбуку" і зокрема соціальним мережам і блогосфері громадянське суспільство перемогло. Ми відібрали 21 сьогоднішній запис активних "фейсбуківців". І ось що вони пишуть  

Дмитро Тіщенко: "Зачем ты туда ездишь? Щас прям янукович испугается вас и убежит..."

Я хочу подякувати тим людям, які не вірили в Майдан і змушували робити все не завдяки, а всупереч. Всупереч вашій впертості, зневірі і відчаю. Для когось це було також рушійною, мотиваційною силою.

І ще - так, я справді вважаю, що жити стало краще. Якщо бути точним - то зараз би було би ще гірше. Згадайте тільки бандитські "закони" 16-го січня, згідно яких мало того, що зашивали роти всім ЗМІ, моніторилися соц. мережі, так і пересічні громадські діячі, типу мене, ставали іноземними агентами, ну і т.д.

Крим, АТО, Донбас - "наслідки" Майдану, безумовно. Але якби не ці наслідки, через роки могла би статися ще більша біда, і в більших масштабах. Якщо ви досі вважаєте себе "скептиками", і піддаєте мої слова сумніву - почитайте хоча би документи з Межигір'я (вже державного, до речі), або, наприклад, у Мустафи Найєма ще документи Пшонки цікаві, ну і т.д.

Будьте відповідальними.

Всіх зі святом гідності та свободи України! 

Олександр Аронець: Сьогодні річниця від початку Революції гідності. Особисто вважаю, що Революція не закінчена. Більше того, поступово контрреволюція бере гору. 

Прийду на Майдан не для того, щоб святкувати, чи ностальгувати. Піду на вулицю Героїв Небесної Сотні і на Грушевського, помолюсь за кожного, хто відійшов у той світ.

Допоки не сядуть хоча б безпосередні вбивці наших побратимів, буду вважати, що владі це вигідно і контрреволюція перемогла.

Боротьба триває.

Герої не вмирають!

На фото Майдан 1.12.2013 

Роман Давиденко: Рідні Украінці! Рік тому, в цей день – 21 листопада, розпочався Євромайдан. Виходячи того дня на мітинг, ми не могли передбачити чим все обернеться. Йшли з надією, що нас почують. Та влада вперто прикидалася глухою.

Мирний протест, на який ми мали право спочатку був проєвропейським, але ніч 30 листопада все змінила.

Безжалісний та жорстокий розгін студентів обурив всіх свідомих українців, які не дозволили зам"яти цей інцидент, та 1 грудня вийшли на масовий протест, і настрій був вже далеко не мирний. Прийшли вже не за вступ до Євросоюзу, а проти влади. І це була непохитна рішучість.

Наступні події викарбувані в памяті кожного з нас, ніщо та ніхто не забутий.

Сьогодні ми згадаємо як відбувалась Революція Гідності.

Залишаємось у боротьбі!

Слава Украіні!

Sergey Vysotsky: "Мы искали Европу, а нашли Украину". Вот это, собственно говоря, главное.

Теплым апрельским вечером мы со Станислав Белковский прогуливались по Мариинскому парку. Было странно, так как чистенький и отреставрированный парк совершенно не ассоциировался у меня с той помойкой, на которой нас убивали 18 февраля. Несмотря на Крым и на начало того, что впоследствии станет российско-украинской войной, я заметил одну особенность - в Киеве стало гораздо легче дышать. Освобождение от власти уголовника ощущалось физически - на грудь больше ничего не давило. Это была свобода.

Несколько дней назад, на годовщину Майдана, Белковский написал что баррель свободы в мире стоит гораздо дороже барреля нефти. Можно быть богатым или бедным. Можно быть умным или недалеким. Черствым, отзывчивым, злым, великодушным. Причем сразу, потому как бытие - это процесс сложноподчиненных отношений, процесс перетекания красок в бесконечность оттенков. Мне кажется, что в человеческой жизни есть всего две пограничные константы. Первая - четкая граница между жизнью и смертью. Вторая - четкая граница между свободой и несвободой. Нельзя быть чуть более живым или мертвым в зависимости от обстоятельств. Нельзя быть свободным и несвободным одновременно. Потому как декорирование камеры рюшечками или золотыми батонами не повышает степень свободы. Карцер остается карцером. И не зря отправной точкой Матери всех революция стало взятие тюрьмы, пускай и пустующей.

А война, беды, политические дрязги? Это неизбежное следствие борьбы за свободу. Потому как "лишь тот достоин жизни и свободы, кто каждый день идет за них на бой".
Наш бой начался год назад. Он просто продолжается. Если не опустим руки, мы обязательно победим.

Роман Скрипін: Який сьогодні чудовий СОНЯЧНИЙ день. Рік тому теж було сонячно. Але в обід по радіо сказали, що Азіров і Янукович придумали собі нічого не підписувати у Вільнюсі. І... покотилося...

Страшно подумати, щоб було, якби вони підписали угоду про асоціацію. Страшно уявити, що я сьогодні увімкнув би радіо, або тєлік і почув: "Президент України Віктор Янукович....". Дякую, Вітьок, що не підписав. 

Віталій Гайдукевич: Мы научились:

- делать чай/борщ/коктейль Молотова не задумываясь, просто понимая - пригодится.
- делиться своими вещами с теми, кому они сейчас нужнее.
- делить один плед и котелок каши с совершенно незнакомыми людьми.
- доверять, интуитивно определяя "свой-чужой".
- громко и четко говорить, что мы хотим...
- не бояться...
- понимать, что главное мы - люди, которые больше не боятся.
- организовывать большие количества людей.
- возвести протест в ранг искусства.
- превратить протест в университет, галерею, коворкинг стартапов.
- обустраивать любое пространство в пригодное для жилья и сопротивления.
- бросать всё и мчаться, ехать, идти, ползти на помощь.
- верить в себя.
- ... в Бога.
- идти ва-банк.
- побеждать врага хитростью.
- хоронить близких.
- считать близким каждого, кто отдал жизнь за НАШИ ОБЩИЕ цели.
- не сдаваться...
- ставить под сомнение лидеров.
- понимать, что главное мы - люди, а не лидеры. они выборны - временны.
- разделять приоритеты и роли: кто-то на страже, кто-то спит, кто-то зарабатывает и жертвует.
- воевать...
- уважать себя как нацию.
- понимать, что мы разные и в этом наша сила.
- проигрывать, но не ломаться.
- находить и уважать своих героев.
- не разбрасываться героями. ценить и беречь их жизнь.
- определять, кто твой друг, а кто враг.
- выдавать авансы, не забывая, что это только авансы.
- не питать иллюзий, что все просто (не все, но многие).
- чувствовать и любить страну. не абстрактную, а СВОЮ, ИМЕННО ЭТУ.
- гордиться, что мы - Украинцы. именно так - с большой буквы.
- стрелять, выбирать, возмущаться, снова выбирать, зарабатывать, спасать, любить, рожать... и все это одновременно.

Ещё многому нужно научиться. Но за этот год мы выучили больше, чем за всю предыдущую жизнь. Не надо говорить, что ничего не поменялось. Нам ещё предстоит научиться понимать, насколько всё стало иным.

Со скорбью о погибших. С теплотой ко всем, кто учился быть иными.

Спасибо всем Вам.

Это был всего год. Это ещё не конец.

Тримайтеся... 

Oksana Romaniuk: Рік тому на Майдані) Хто б міг подумати, да. По переду - кримінальні справи, два допити, вилучення мого компа, допит всіх моїх співробітників і батьків, стеження і погрози, ночі в офісі, організація всіх можливих видів допомоги журналістам, з якими ми познайомилися вживу. Ми за цей рік стали сільнишими і мобільнішими. Стали більш прагматичними, але в той же час - навчилися уперто іти за своєю мрією. Ми пройшли через те, що знищило страх, і новій владі треба про це памятати завжди. Я вважаю, 21 листопада має бути днем нагадування - державним структурам про відповідальність перед народом, народу - про те, що він тут головний, а державні структури є його виконавцями, і мають бути підзвітними.

Роман Шрайк: сегодня все вспоминают начало майдана. постят фотки и воспоминания. а я предлагаю вспомнить, что "начал майдана" было три.

1) 21 ноября. начало евромайдана. по призыву Mustafa Nayyem люди собираются на протест. оппозиция и так бы собирала народ, но мустафа опередил. и хорошо. это сейчас мы уже забыли как оппозиция любила майданарбайтеров. поэтому хорошо, что все началось искренне.

24 ноября большой митинг на европейской площади. после чего массовость падает. оппозиция готовится переложить ответственность на гражданских активистов и съехать в темы.
но 30 ноября янукович решает показать кто в доме хозяин. и оказывается что не он. ночное избиение студентов вызывает сумасшедший резонанс и евромайдан на этом заканчивается.

Kateryna Kherson: В Херсоне потешные митинги оппозиции собирались под ПриватБанком. Его же и пикетировали. 22 ноября 2013 года митинг тоже почему-то был на той стороне, но возле серого здания ХОГА. В ложбинке строительного забора какие-то люди что-то там вещали.

Первыми на "ту сторону" перешли я, Сергій Нікітенко и Олександр Лещенко. Потом Евгений Приходько и Александр Савич привели остальных. Мы тогда впервые увидели Сашу Савича, местного Джона Коннора, который все первые дни делал какой-то движ, переросший в массовый митинг.

Сейчас читаю всякую плесень бузаковую и такое вот впечатление, что майдан стоял против Батькивщины. Но все, кто на самом деле были зимой на площади, знают, что в самые тяжелые дни Майдан делали две партии - Батькивщина и Свобода. И это правда и сказать им спасибо будет справедливо.

Я с первого дня считала, что от мирного протеста нету толку. И сейчас его тоже нет. Не время либералов сейчас, это я вам как либерал говорю. Потому я не понимаю, каких прав для себя требуют люди, натоптавшие мозоли походами на Херсонский майдан, самым страшным моментом которого были выступления Павла Гавриша и других национал-патриотов старой закалки, ведь скука могла вас убить.

Что к чему понимают те из херсонцев, кто был в Киеве. Кто понимает, почему сейчас нельзя допускать компромиссы, кто знает, почему мусора пидарасы без лишних объяснений и кто сгорает от стыда, когда видит письменное приглашение бюджетников на праздник новой революции. Мнение остальной маразматычной сотни интересно только как клиническая картина, не более. У Херсонского майдана был один герой - Андрей Наливайко, все остальные стали героями потом или бесславно влачат свое обыденное существование по сей день.

Это был самый лучший год в моей жизни. Он превратил окружающий мир в кристалл, отделив все ненужное и оставив самое ценное. Спасибо тем, с кем удалось познакомиться. И спасибо тем, кто остался рядом. Нечего завтра отмечать. Хочется заткнуть сапогом рты свиньям, у которых завтра праздник. Завтра день, когда мне стало понятно, что я увижу боль, кровь и беду. И кстати, сейчас у меня не пропало это чувство. Увидим все еще больше. 

Kuzmiy Vladimir: Для меня, Майдан начался, когда я видел своими глазами, как дедушка лежал в луже крови, на Институтской кровь рекой текла по брущатке к Майдану. Врачи беспомощно, разводили руками и рыдали. Он лежал весь в крови с флагом Украины у ног. Прощения этому не могло быть. Я понимал что это начало войны, что это их конец. Но тогда еще не наступило 18 февраля 2014 года. 

18 февраля, я видел как молодые пацаны, моложе меня исповедовались возле Главпочтампа, они шли на смерть. С того дня, началась война для меня.

Я видел как люди, ложились под власть, из-за денег. За должности превращались в слабых, безвольных, беспринцыпных выродков. Не готовые пожертвовать, деньгами они ломались. А вот эти молодые ребята готовы были отдать свою жизнь, как цену за свои убеждения. Они шли, к священнику, чтобы отпустил грехи. И шли в бой, на этом фоне, все что я знал и видел до этого, меркло и теряло значение.

Kuzmiy Vladimir: 18 февраля, я видел как молодые пацаны, моложе меня исповедовались возле Главпочтампа, они шли на смерть. С того дня, началась война для меня.

Я видел как люди, ложились под власть, из-за денег. За должности превращались в слабых, безвольных, беспринцыпных выродков. Не готовые пожертвовать, деньгами, личной зоной комфорта, они ломались. А вот эти молодые, ребята готовы были отдать свою жизнь,многие отдали, как цену за свои убеждения. Они шли, к священнику, чтобы отпустил грехи. И шли в бой, на этом фоне, все что я знал и видел до этого, меркло и теряло значение.

Павло Коробчук: Ось як починалася для мене Революція Гідності минулого року, в цей день, 21 листопада.

я був у Бактерії й близько 23:00 зайшов Alex Zakletsky, якому хтось подзвонив і сказав, що на Майдані реально багато люду зібралося й заворушився Беркут.

І ми поїхали на Майдан.

І повернулися з нього аж в кінці зими.

Фоти зроблені 21-ого листопада, в перший вечір.

Все, що було потім, шалені й страшні події. Сумуємо й пам'ятаємо.

Nataliya Loziychuk: А мне сегодня меньше всего хочется думать (и читать) о Януковиче и Азарове, Бондаренчихе и Цареве, ВВХ и Лаврове и пр.пр.пр...Как далеки они от всего того, что чувствуют сегодня украинцы - и те кто был на Майдане, и те, кому не довелось...Давайте говорить о тех, кто по-настоящему достоин внимания! И все наши чувства - гордость и восхищение, невыносимую боль утрат и вечный долг перед Героями Майдана и защитниками нашей родной Неньки, ответственность за настоящее-будущее и сила нашей веры - пусть все это сегодня будет посвящено только лучшим Гражданам страны! Спасибо, Майдан, что ты был в нашей жизни! (Фото с ул.Грушевского)

Сергій Щербина: Сегодня все пишут о Майдане. Напишу и я.

Для меня он стал воплощением невозможного. Претворением в жизнь слов, которые казались конспирологией на грани шизофрении. Страшным подтверждением ничтожности одних и циничности других.

Я помню вечер 21 ноября, когда собрались первые люди. Большинство из них я знал если не лично, то по ФБ. Тогда это собрание показалось "тусовкой для своих" и выглядело безблагодатно.

Тогда, идя греться в кафе на Крещатике, я счел, что из этого ничего не получится, кроме пиара отдельных личностей и движений. А также стимулирования Януковича к принятию "правильных" решений по кадровым вопросам. Собственно, с того оно и начиналось.

Но.

Я помню разговор перед саммитом в Вильнюсе с одной своей коллегой. Она рассказывала о беседе с людьми из ОБСЕ. Она задала им простой и наивный вопрос: "Украину возьмут в ЕС?". "Возьмут, но не всю", - ответили они. Тогда это казалось бредом.

А еще я помню фразу, брошенную одним из очень уважаемых регионалов в кулуарах Рады в конце января. Это было после того самого январского заседания, когда Янукович лично приехал "ломать" депутатов. Регионал говорил о роли Новинского в этом деле. "Мне нравится мой православный брат. Тут скоро будут летать "Томагавки", а ему пофиг", - сказал он.

И это тоже казалось бредом.

К своему стыду я гораздо позднее понял, что еще тогда многие и во власти, и в оппозиции знали возможную цену происходящему. Знали, что делали, те, кто играл за человека с явными социальными девиациями. Знали, что делали, те, кто повел 18 февраля людей умирать. Они всё знали. Мы же – представить себе не могли.

Оправданы ли были действия как одних, так и других? Не знаю. Мне кажется, гораздо важнее другое.

Те, кто строил из себя "железных хозяев" государства, оказались заурядными персонажами. Они не смогли ответить за то, в чем повинны. И я сейчас не только о расстреле Небесной сотни, а обо всех действиях, приведших в итоге к смертям десятков людей на Майдане и тысяч людей на Востоке. О жадности прошлых "хозяев", погубившей стольких людей. Они сбежали, не имея смелости ответить за свои поступки.

Но сегодня самое время подумать, а готовы ли ответить те, кто взял власть после "Папы" и "Семьи"? Или они тоже совершенно заурядные персонажи? Только, в отличие от предыдущих, очень плохо организованные. Дутые, никчемные и безответственные.

После всего случившегося у нас, я теперь очень боюсь ошибиться.

Zen Antipop: Це відео я зняв майже о пів на п'яту ранку рівно рік тому - в найпершу ніч ‪#‎ЄвроМайдан‬'у. Відтоді був на Майдані щодня (вдень, ввечері або вночі). І від першого ж дня ані трішечки не сумнівався, що ми переможемо! Не сумніваюся й тепер.

Слава Україні!

EuroMaidan in Kyiv, Ukraine - the very first night (November 21-22, 2013) from Zen Antipop on Vimeo.

Viktor Taran

Як на мене, ми б сьогодні не мали свята якщо б близько тисячі людей в ніч з 18 на 19 лютого своїми тілами не закрили Майдан від наступаючого Беркуту та ВеВешників.

Як всі добре памятають, 18 лютого після невдалого походу до Маріїнки Сотні Самообони Майдану були фактично розгромлені. Десь о 16 ВеВешники та Беркут оточили Майдан, на якому фактично нікого не було. До цього часу для мене загадка чому вони тоді не розпочали штурм тоді. Якби силовики тоді рушили на обезкровлений Майдан то за годину від нього б нічого не лишилося...

Десь ближче до 17 почали сходитись кияни. Але це були прості чоловіки та хлопці, переважно офісні працівники, вчителі, студенти, бізнесмени, які не отримали відповідного вишколу і нічого не вміли робити. Не маючи жодної захисної амуніції вони знали, що ризикують життям, але при цьому не збиралися нікуди тікати... Вони брали деревяні щити та імпровізовані "мечі" і ставали до лави. Десь о 19 ми змогли вишукувати по два ланцюги оборони на Інститутській та Хрещатику...

В цей час розпочалася психологічна атака з боку силовиків - над Майданом почав заунивно звучати голос "Учасники несанкціонованих акцій протесту, розходьтесь. О 20.00 ми розпочинаємо штурм, всі хто залишиться вважатимуться терористами і будуть заарештовані."

З ланцюгів новоствореої самооборони не пішов ніхто, принаймі там де стояв особисто - на Інститутській. О 20.00 почався штурм.

Страшно було лише перші кілька хвилин. Далі був спокій та впертість... Гранати, вибухи, газ, бійки з беркутом, водомети, коктелі, феєрверки та жертви з обох сторін...

Відео, яке запощую передає одні з найважчих періодів першої частини штурму - коли у силовиків ще були водомети та бетеери. Були, поки ми їх не спалили (один на рахунку моєї десятки

Ближче до першої ночі одна з гранат "знайшла" мене...

До більш менш активних дій зміг повернутися 20 лютого, якраз в той момент як убивали людей на Інститутській...

Вічна память всім героям, які загинули чи були важко поранені 18,19 та 20 лютого. Без них не було б перемоги!

Olexander Mykhelson:

Моя історія. Після тижня Майдану я поїхав до рідних у Росію, що було давно заплановано. 30-го, під час сімейного застілля, сестрин мужчина поінформував:

- Все, нет больше вашего Майдана. Разогнали.

"Так я і знав", - подумав я приречено. Але вголос, тримаючи марку, сказав:

- У нас в Украине все так просто не бывает...

А тепер спробуй доведи, що я - не агент ЦРУ, який усе знав наперед.

Nataliia Yusupova: Годовщина Майдана.. Я живу в ста метрах от сердца столицы и все видела , слышала, чувствовала.. Мы вышли на Майдан за новую Украину, против произвола политиков-преступников, против беспредела, коррупции и вранья! Еще в декабре мало кто мог подумать, чем закончится Майдан.. Десятки погибших, сотни раненых и все это совсем рядом.. Я никогда не забуду 20-е февраля, мы вышли на улицу и казалось, что даже птицы не летают, это была страшная тишина и пустота..Конечно, на тот момент казалось, что все, вот она долгожданная победа, вот в этот раз все изменится..Мы выходили на демонстрации, на субботники, на укрепление баррикад, убирали с ульстрас, развозили лекарство, приносили людям еду, собирали средства! Но... Никто не мог подумать, что продолжение Майдана, это война.. Уже тысячи погибших.. Лично я гоню от себя разочарование, во имя тех, кто боролся, кто погиб, кто остался инвалидом! Я верю, что все было не зря, только вера и надежда дает человеку смысл его действиям и всей дальнейшей жизни. Светлая память и благодарность тем людям, кто отдал свою жизнь за правду и показал нам пример мужества , патриотизма и чести!

Валерій Пекар: В житті кожного суспільства є точка неповернення, коли зміни стають реально незворотніми. Франція після Великої революції та Наполеона вже ніколи не повернулася би до старого, бо гасла "свободи, рівності, братерства" увійшли у свідомість кожного француза і далі передавалися, здається, з молоком матері.

Англія мала свою точку неповернення набагато раніше: на мій погляд, нею стала Magna Carta, Велика хартія вольностей, що знаменувала появу у суспільстві свободи -- спочатку для невеликої кількості суб'єктів, але її поширення на щоразу більші верстви було тепер лише питанням часу (навіть Англійська революція йшла під гаслом повернення до старих вольностей).

Америка стала Америкою після Громадянської війни, коли остаточно вирішилося, якою їй бути. Японія стала сучасною після реформ Мейдзі. Туреччина -- після Ататюрка, коли гурт відчайдухів виліпив модерну націю зі шматків порваної імперії.

Часом нації ходять по колу, повторюючи одні й ті самі помилки, відтворюючи знову і знову схожі події та щоразу реставруючи старі соціальні інституції. Хтось із російських філософів початку ХХ сторіччя сказав: «З лютого по жовтень 17-го року перед захопленим російським поглядом пройшли парадом всілякі партії та ідеї. І що ж обрала російська людина? Те, що мала, -- царя і державу». Новий парад відбувся у 1991-2000 роках, але російська історія знову зробила коло.

Це начебто колективний "День сурка". Але, хто пам'ятає старий фільм, петлю часу можна подолати. Для цього треба змінитися самому. «Безумство -- це робили те саме знов і знов, але щоразу очікувати іншого результату», -- говорив Ейнштейн.

Майдан 2004-05 років, відомий під назвою Помаранчевої революції, не став точкою неповернення. Ми продовжили ходити по колу: політичні еліти взялися за старі ігри, а народ повернувся до свого традиційного життя, далекого від громадянської активності.

Хочеться вірити, що Майдан 2013-14 років, відомий під назвою Революції гідності, такою точкою неповернення став. Тому, що ми заплатили за неповернення вражаючу ціну крові. Тому, що народ не повернувся до звичайних занять, а заявив дорослу, суб'єктну позицію. Тому, що російська агресія зробила неможливими старі моделі української державності. Пологи модерної нації бувають успішними чи неуспішними -- нація або народжується, або вмирає. Але вона не може повернутися до старого стану.

Бувають історії, які завершуються дуже сумно. Польска історія XVI-XVII сторіч ходила по колу, і лише ціною страшної крові і сліз за понад сто років повернулася на шлях свободи і розвитку. Ми не знаємо назв політичних націй, які не змогли вибратися із своєї петлі часу, -- бо цих націй немає, а всіляки самоназви зниклих етнічних груп, прото-націй залишилися історичними курйозами.

Буде не просто страшенно прикро, якщо ми і цього разу підемо по хибному колу політичних ігор, підкилимних домовленостей, громадянської безвідповідальності, сліпої віри корисливим лідерам, зневіри та розбрату. Буде не просто страшенно прикро. Це буде просто інша історія світу.