Як героїв: з хлібом-сіллю, квітами та військовим оркестром зустрічали у Харкові бійців 22-го окремого батальйону територіальної оборони, який повернувся із зони АТО на перепочинок. Справді, той, хто хоч раз побував під кулями – той герой.

Свого часу, коли штаб батальйону базувався в Новому Айдарі, мені пощастило побувати в гостях у хлопців і написати про них матеріал.

http://glavnoe.ua/articles/a9383

А через тиждень мені в “лічку”, на FB пише дружина одного з героїв матеріалу, доктора біологічних наук, а тепер офіцера БТРО 22 Сергія Утевського Світлана: “А ви знаєте, що у вашої публікації є продовження на сепаратистському сайті?” Я зайшов ось сюди і очам своїм не повірив:

http://voennoe-delo.com/22-terbat.htm

Мої фотографії автори сайту поцупили. Ну це ще пів біди. У їхніх ЛНРах – ДНРах крадуть, навіть атво, а тут якісь знімки. Справді, не подавати ж мені в їхній суд на них же. А от те, що прочитавши мій матеріал, вони взяли звідти лише знімки та деякі факти, а все інше перебрехали і як кажуть у нас в Україні, й оком не моргнули.

Щоб брехня була правдоподібною, її подали під соусом “правди”. А вже потім за правду видали видуманe: 22 хлопці з 22-го батальйону терооборони, сформованому на Харківщині (чому саме 22 хлопці – мабуть, для симетрії Авт.), не просто здалися в полон, а виявили бажання воювати в ЛНР, зв’язавши командира. Звісно, що доктора біології Сергія Утевського ніхто не зв’язував. Ніхто, звісно, до ЛНР також не перебігав і тим більше не прагнув ставати у лави сеператистів… Але брехня пішла гуляти по ЛНР і далі. А щоб вона не здавалася несусвітньою, дещо накопали в Інтернеті про Сергія Утевського. Написали, що він був Антарктиді. Хлопці, ви коли перебріхуєте, то будьте уважні. Це не Сергій був в Антарктиді, а його брат Андрій – також біолог. Збрехали і про бороду. Це до війни, як стверджує Інтернет, Сергій був бородатий, а на війні він залишив лише вуса.

Але ж ті, хто придумував фейк, не знали хто вусатий, а хто бородатий, а військової фотографії чоловіка напевно не мали.

Дружина Утевського Світлана зауважила: мовляв, можливо, не потрібно було називати прізвищ та імен бійців батальйону, аби не полегшувати творцям брехні роботи. Але хіба це перепона для бійців інформаційної війни? От імені майора міліції я тоді не знав, бо не вдалося з ним зустрітися. Зі слів його товаришів я написав, що міліціонер колись був майором, а тепер служить простим бійцем. І нічого більше. А на згаданому сайті написали ось що: майора, мовляв, розжалували. Для людей, які не розбираються в тонкощах звань це нібито правда, а хто цікавиться проблемою, той знає, що міліцейські спеціальні звання не автоматично зараховуються в ЗСУ.

Мені у Харкові вдалося зустрітися з майором, який представився Володимиром. Навесні, коли в Україні оголосили мобілізацію, колишній майор міліції знаходився в Німеччині, де у нього з товаришем був бізнес.

— Коли я почув, що в Україні війна, то покинув усе й приїхав на Батьківщину, з’явився у військкомат,- згадує чоловік.

Мобілізували його не в чині старшого офіцера, а в званні сержанта, адже міліцейські й військові звання – це різні речі. Ти можеш бути хоч генералом міліції, а в армії починати службу з рядового бійця. Але Володимир вважає, що на війні потрібно бити ворога, а не козиряти чинами. Щодо того розжалуваний він чи ні, то Володимир послав бажаючих дізнатися про це в Харків, на вулицю Раднаркомісвьку у відділ кадрів УВС.

Он старший лейтенант Сергій Утевський – доктор наук. Також не шукав причин, аби уникнути мобілізації. Мовляв, якщо давав присягу на вірність Україні, то повинен виконувати свій обов’язок. Йому надали відпустку, аби він захистив докторську, присвячену еволюції п’явок.

— П’явка – це нормальна тварина,- жартує 47- річний доктор.- Вона живе, лікує людей. Якщо ж кажуть про людину, що вона п’явка – це вже недобра метафора... Ось до нас присмокталися наші сусіди і ніяк не відсмокчуться. Коли відлипнуть – то в Україні настане щасливе життя.

З таких от докторів наук, педагогів, міліціонерів, трактористів, комбайнерів педагогів 22-й батальйон був сформований у квітні, а вже в травні його підрозділ направили служити на блокпости в Луганську область.

У батальйоні переважно вояки, зібрані з усіх районів області, яким за тридцять, сорок а то й п’ятдесят років. Щоправда є кілька й тих, кому за 20. Тобто в БТРО-22 чимало тих, хто проходив строкову службу ще в Радянській Армії.

— Краще вже я воюватиму, ніж мій син,- каже п’ятдесятитрьохрічний Петро.

Звісно, автори матеріалу-фейка стверджують, що цих людей насильно мобілізували. Виконати свій обов’язок, коли ти давав присягу і Батьківщина в небезпеці – хіба це насильство?

А тепер про батальйон, що повернувся на Харківщину.

За півроку, з равня 15 тпо 17 листопада підрозділи БТРО-22 виконували завдання в Сватовому, Старобельску, Голубівці, Кремінній, Северодонецьку, Лисичанську, Трьохізбьонці, Веселій горі, Металісті, Щасті, Дмитрівці, Новому Айдарі та багатьох інших невеличких населених пунктах, які на картах війни позначені як гарячі точки.

За цей час, батальйон змінив 7 базових таборів, тобто лише штаб переїздив з місця на місце сім разів. А скільки переїздили блок-пости, не злічити. Куди їх висували, туди вони й перебиралися. Хтось десять разів змінював дислокацію, а хтось і 20. Однак блокпост – це не циганський табір – взяв і перевіз деінде. Для того, щоб встановити отой його, потрібно на новому місці знову рити траншеї, окопи і блідажі, накривати опорні пункти бетонними плитам й колодами. Кому повезло й поряд опинився екскаватор чи інша техніка, то копали землю з їх допомогою, а хто менш везучий, той окопувався в кам’янистому донецькому кряжі вручну.

— Війна не просто так війна, а важкуща робота,- цитує поета Кульчицького командир батальйону підполковник Горбенко.

Не всім однаково таланило і на війні. Старший лейтенант Утевський говорить, що блокпост, яким він командував, боїв з ворогом майже не вів, хоча знаходився за кілька сот метрів від сепаратистського опорного пункту. Між ними – нікого й нічого. А от тим, хто знаходився поблизу українсько-російського кордону, дісталося більше. Під обстрілами днювали й ночували також ті, хто стояв під Дмитрівкою, Металістом, Щастям… Під час обстрілу “градами” з території РФ був важко поранений лейтенант Ткаченко, якого не вдалося врятувати.

— Найбільше моє бажання було привезти хлопців живими до матерів, дружин і дітей,- каже підполковник Горбенко.- Втрати у нас невеликі, але… У мене два «200-х», п’ятнадцять «300-х» і троє травмованих. Із загиблих: один застрелився – прапорщик, один офіцер помер у шпиталі від тяжких поранень. Ще один зник безвісти, а було таких троє, втім, двох відшукали в полоні й звільнили.

Багатьох їх війна змінила. Раніше, кажуть хлопці, їм важко було повірити, що росіяни – вороги, що бандити, терористи, найманці – це ті, кого вони ще недавно називали “братнім народом”. Тепер вони думають інакше.

З іншого боку, навіть до війни звикаєш. От Юрко з Дергачів каже, що залишився би і далі служити за контрактом, якби йому було 30 років, а не 44. У цивільному житті перед мобілізацією він не мав постійної роботи, а на війні їм платили день у день, більше, ніж він міг заробити. За тими, хто працював на підприємствах зберігалися робочі місця і платилася зарплата.

— Хлопці кажуть, що колишні керівники їх не зобижали,- говорить Юрій.

Наразі 80 відсотків особового складу батальйону перебувають у відпустці, інші – у звільненні до четверга. Потім, за словами комбата, особовий склад, який не в відпустці, почне розгортати наметовий табір, перебирати майно, яке привезли, ремонтувати машини.

Зараз найбільше батальйону не вистачає вантажівок,- зізнається комбат.- На ходу залишилося тільки три автівки, решта зламані або розбиті і відіслані на ремонт до 92-ої бригади.

Командування батальйону незабаром сподівається отримати танки (вони вже відремонтовані і стоять на заводі). Крім того, у штат ввели інженерний взвод, і цього місяця розпочнеться його формування.

Словом, знову батальйон готуватиметься до війни, не дивлячись на те, хто і що про нього бреше.