У перші дні окупації Криму я опинився разом з двома колегами біля державної телекомпанії в Сімферополі, куди зайшли російські «зелені чоловічки». Ми стояли перед входом з камерами в руках. Раптом з-заду до нас підійшла жінка і почала кричати на тему «що ви тут робите і хто дозволив?».

Несподівано для себе я так заверещав на неї, що вона на кілька секунд оніміла. Правда, потім знову почала горлопанити.

Але я не про неї, а про себе. Я вже навчився контролювати свої емоції, зокрема, під час Майдану. Я там бачив усяке.  Ви самі розумієте, що, коли реагувати бурхливо на кожен жахливий епізод, то можна збожеволіти. Тому з часом виробилася певна відстороненість від подій.

Але ж все це нікуди не дівається. Воно накопичується і врешті стається вибух на зразок того, що сталося зі мною в Криму.

Про це згадалося на тренінгу з безпеки від лондонського Інституту війни і миру, який організував Інститут розвитку регіональної преси. Він триває довше, ніж тренінг, який пропонує наш центр допомоги журналістам, відповідно там обговорюється більше тем.

Серед них - посттравматичний синдром. Журналісти, які бувають на війні, уже потім, уже вдома найрізноманітнішим чином реагують на те, що там побачили. Плачуть, не сплять,  постійно розповідають про те, що там бачили і не можуть зупинитися.

Тренер дуже повно змалював це явище, але вихід запропонував лише один - зустрітися з кимось, хто теж був на війні, піти з ним на пиво і побалакати. Мені здається, що це, як мінімум, не єдиний прийом.

Для нас це актуальніше більше, ніж для будь-якої іншої країни, адже в нас журналісти не просто на війну їздять, але й велика кількість з них мусила виїхати зі своїх  міст, адже там війна і є ризик, що їх переслідуватимуть за погляди. Думаю, що це не менша травма, ніж споглядати жахіття війни.

В Об’єднаному центрі допомоги журналістам допомогу надає досвідчений психолог Наталя Улько. Вона проводить свої сеанси по п’ятницях о 18:30. Деталі ви можете узнати у виконавчого секретаря медіа-профспілки Оксани Винничук. Телефон на сайті НМПУ.