Якщо спробувати описати вдачу москалів, то виявиться, що однією із найголовніших рис, одним із наріжних каменів психотипу цієї нації є рабська свідомість. Всі інші вади і чесноти «русськіх» то не більше ніж похідні від цього синдрому раба.

Що цікаво, рабство присутнє у цієї сукупності народностей одразу в декількох вимірах: історичному, генетичному, ментальному та лінгвістичному. Оскільки філософський вислів: «Буття визначає свідомість» вже давно став аксіомою, то щоб Вам було зрозуміліше, що тут до чого і звідки взялося, зробимо коротенький огляд історії Московії. 

Почалося все із сумнозвісного сина київського князя та половецької князівни – Андрія, якого назвали «Боголюбським». Тільки не подумайте, що він був набожною людиною, зовсім ні! Просто свій маєток він вирішив збудувати в селі Боголюбово. Звідси і прозвисько. Прославився, крім усього іншого ще й тим, що юнаком викрав у м. Вишгороді (передмісті Києва) ікону з церкви, а як подорослішав то у 1169 р. розграбував і спалив вже сам Київ. Викрадені коштовності, книги, ікони та скарби москвини стали потім наводити як доказ ними ж вигаданого міфу про «добровільне переміщення культурного центру із Києва на Москву».

Хоча треба зазначити, що самої Москви на той час ще не існувало. Власне, розграбування Києва було настільки значним, що літописець з гіркотою і сарказмом водночас, описуючи наслідки цього набігу зазначав, що «татарам вже нічого не лишилося». Столиця Русі і до цього і після цього неодноразово «бралася на щит» князями, проте жоден з них ніколи не грабував і не вбивав її мешканців. Фактично, цим вчинком Боголюбський остаточно відмежувався від колишньої імперії і почав торувати свій власний шлях. Власне, його успіх в розграбуванні Києва не в останню чергу був зумовлений тим, що Русь, як єдина держава, припинила своє існування ще до його народження – у 1132 р., розпавшись на удільні князівства.

Втім, поворотною віхою в житті фінів, відомих сьогодні як «русськіє», стала навала татарської орди. На цьому відрізку історії привертає до себе увагу інший, широко поширений москвинський міф про те, що населення колишньої Русі, начебто, масово тікало від татар на територію майбутньої Московії. В тому, що Володимирське князівство було захоплено ордою на 2 роки раніше ніж Київ, може пересвідчитися кожний, хто відкриє підручник з історії. Як сюди вписується твердження про те, що у спробі врятуватися від загарбників люди бігли їм НАЗУСТРІЧ(!), на вже захоплені і поневолені татарами території, жодній, психічно адекватній людині не зрозуміло! 

На відміну від Залісся, русини недовго платили данину Орді і вже через 20 років у битві під Синіми Водами здолали загарбників і знову стали вільними. Москвини ж сплачували данину татарам аж до 1700(!) року. Тобто, ще до часів Петра І! Проте напівнезалежному існуванню до початку ХVІІІ ст. передував тривалий період спочатку явної, а потім і прихованої татарської окупації.

Після остаточного захоплення Володимирського князівства у 1238 році татари дуже швидко створили там власну вертикаль влади, свідченням чого є проведений в тому ж році перший перепис населення новоствореного улусу. Таким чином була визначена ресурсна база, розмір податку та обов’язкова військова повинність. Колишні князі, які вижили, присягнули на вірність хану і отримали від нього дозвіл на збирання податку (так званий ярлик) на користь Орди. Тобто, із суверенних правителів вони перетворилися на звичайних податківців. Разом з новою адміністрацією в щойно створений улус прийшло і таке традиційне для сходу явище як рабство.

Дуже влучно цей момент у своїй книзі «Секретна дипломатія ХVІІІ століття», яка в Росії «чомусь» ніколи не видавалася, описав К. Маркс: «Московщина породжена і вихована в огидній і жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала лише тому, що в майстерності рабства стала неперевершеною». Власне, саме з цього моменту і розпочинає свій відлік негативна селекція серед майбутніх московитів. Волелюбних, хоробрих та сміливих у цій країні систематично винищували, натомість залишалися жити лише найбільш придатні до рабства – боязкі, слухняні та покірні. Цікаво, що через деякий час інквізиція в Європі займеться аналогічною справою, розпочавши полювання на відьом, яке тривало там декілька століть поспіль. В результаті, красивих дівчат в Європі стало набагато менше.

Настільки, що приїжджаючи до нас у гості, європейці не можуть приховати свого здивування від концентрації красунь на квадратний метр.

До речі, саме за наказом татар була заснована майбутня столиця нового улусу Золотої Орди – Москва. Сталося це десь між другим та третім татарським переписом населення, тобто між 1259 та 1272 рр. Татари ж стали і панівним класом майбутньої імперії, про що свідчить аналіз прізвищ російського дворянства. Фактично, наприкінці ХІХ ст. на Російській імперії було десь 1120(!) відомих татарських родів, що складало близько 770 тис. дворян або ж 95(!) відсотків від загальної кількості усієї аристократії імперії! 

У спадок від Золотої Орди Московії дісталася не тільки колишня окупаційна адміністрація, але й принципи побудови самої держави. Як і ординський хан, московський князь був повноправним володарем, влада його була безмежною, а всі люди на підлеглій землі – і бояри і холопи буквально були його рабами. З цього приводу дуже цікавими є чисельні спостереження десятків іноземців, зокрема німецького посла Зіґмунда Герберштейна, який двічі бував на Московії (в 1517 та 1526 рр.), тобто, незабаром після розпаду Золотої Орди (в 1502 р.). Ось що він пише: «Владою над своїми підлеглими московський государ перевищує ледь не усіх самодержців в усьому світі, і особистості підданих, і їх майно повністю у владі його. Всі повинні беззаперечно виконувати його бажання… Він має владу як над світськими так і над духовними особами і безперешкодно, за своїм бажанням, розпоряджається життям і майном їх.»

Власне, перші згадки про кріпацтво на Московії, яке було по суті лише прогресивним різновидом рабства прийнятого в Орді, адже годувати і охороняти рабів за такої системи не потрібно, починаються з кінця ХV ст. Тут ми знову повернемося до спогадів Герберштейна: «Рабство на Московії до такого ступеню увійшло у звичай(!), що навіть в тих випадках, коли пани, помираючи, відпускають рабів на волю, останні, зазвичай, одразу ж самі(!!!) продають себе в рабство іншому пану.

Якщо батько(!) продає(!) в рабство(!) сина, як це прийнято у звичаї(!!!) і син яким-небудь чином стане вільним, то батько має право(!) вдруге продати його, тільки після четвертого(!) продажу батько втрачає свої права над сином.» Якщо Ви вважаєте, що жіноча доля була легше, то дуже помиляєтеся: «Дівчина не могла за своєю волею вийти заміж: підшукував чоловіка їй батько. Також і чоловік одружувався не за своєю волею.» Московити на своїх жінок дивилися як на рабинь і намагалися тримати їх в страху і покорі. Суворе, грубе поводження чоловіка з жінкою, навіть побої, до такого ступеню увійшли у звичай(!), що вважалися ледве не ознакою кохання(!) чоловіка до жінки і його турботи про родину. Герберштейн розповідає про такий випадок: «На Московії жив один німець-коваль, на ім’я Іордан, який одружився з московиткою. Поживши деякий час разом з чоловіком, вона одного разу лагідно спитала його:

- Чому ти не кохаєш мене?

- Навпаки, я дуже кохаю тебе! – відповів той.

- Я ще не маю, - сказала вона, - ознак твого кохання.

Чоловік став її розпитувати, які знаки кохання розуміє вона. Дружина йому відповідала:

- Ти ніколи мене не бив!

Через деякий час Іордан жорстоко побив дружину і зізнавався мені, - каже Герберштейн, що після цього вона стала любити його набагато більше, ніж раніше…» 

Замисліться, це лишень початок ХVІ ст! Натомість на Московії і зараз поширена приказка: «Бьет – значит любит!».

Психічно хвора нація, їй Богу! До речі, подібних приказок у «русськіх» набагато більше, ця просто одна з найпоширеніших: «Всем бита, и об печь бита, только печью не бита», «Жена не горшок, не расшибешь, а расшибешь – берестой не перевьешь», «Бей жену обухом, припади да понюхай: дышит да морочит, еще хочет» тощо. 

Від орди московитам дісталися і певні норми етикету, бо тільки у східних культурах існує звичка принижувати себе перед співрозмовником. Наприклад, князь(!) Григорій Ромадановський, людина, зрозуміло, не остання в державі, писав до царя: «Государю царю і великому князю Олексію Михайловичу всея Великої, і Малої, і Білої Росії Самодержцю холоп твій, Грішка Ромадановський чолом б’є…».

Крім обов’язкового зазначення свого соціального статусу «холоп» (людина, яка перебуває у чиїсь власності, проте може володіти майном) чи «раб», промовець додатково принижував себе називаючи «Грішкою», а не, наприклад, «Григорієм» чи тим більше «Григорієм Григоровичем». Принижувальна форма також поширювалася на все, що оточувало людину чи мало до неї стосунок.

Ось досить характерний уривок з іншої чолобитної ХVІІ ст., тут стрілецький напівголова також пише до царя Олексія Михайловича: «…А як я, холоп твій, дочєрішку свою за нього, Василья, заміж віддав, і він, Василєй, мені, холопу твоєму, з дочєрішкою моєю побачення мені і по це число не дає…». Якби мова йшла про його будинок, то він назвав би його «домішком», подвір’я – «дворішком», посаду – «атаманішко», «старостішко» тощо. З часом ця норма зникла, проте зменшувально-принижувальні суфікси при утворенні імені широко використовуються в болгарсько-українському суржику і зараз: Сашка, Машка, Вовка, Льошка, Мішка тощо. «Вони народжені для рабства. Самі себе називають перед царем зневажливими іменами», - писав про московітів німецький дипломат Адам Олеарій (1633 р.).

Незважаючи на те, що «крестьянє» були повністю безправними перед своїми господарями, що, поміж іншого, включало в себе ризик бути забитим до смерті на стайні для чоловіків чи піддаватися епізодичним зґвалтуванням для їхніх жінок та дочок, яких могли навіть забрати у гарем(!) до поміщика, тим не менш, нічого з цього не спонукало їх до спротиву.

Фактично, за 800 років існування Московії усі селянські заколоти можна полічити на пальцях однієї руки – це були повстання Болотнікова, Пугачова, Разіна, Булавіна і, звичайно ж, революція 1917 року. Все! Що цікаво, повстання Пугачова, Разіна та Булавіна зародилися на етнічних українських землях – в низинах Дону та в Запоріжжі, себто в краях козацьких, які були нещодавно захоплені імперією і ще не встигли просочитися духом рабської покори. Щодо мотивів, то частина з них це була класична боротьба за владу – Болотніков видавав себе за воєводу самозванця Дмитра, а Пугачов назвався Петром ІІІ.

Кожен з них хотів повалити існуючу владу і очолити цю піраміду самому. Тобто, народно-визвольних рухів було лише три, а таких, які б виникли за ініціативи самих московітів, то взагалі ЖОДНОГО! Для порівняння, в Україні після загарбання її Московією, тобто за 350 років, було близько сотні(!) народних повстань. 

Знову ж таки, на Московії за всю її історію демократичний лад панував лише півроку(!) – від березня до листопада 1917 р., а кріпацтва не було близько 100 років – у період з 1861 по 1918 та з 1965 р. і до сьогодні. Весь інший час ця нація перебувала в рабстві.

Мова, як відомо, є відображенням життя народу, тому це явище обов’язково мало б закарбуватися в цьому болгарсько-українському суржику. Варто лише знайти ці свідчення. 

Отже, яке дієслово можна утворити від іменника «раб»? «Рабы …работают»? Чи не так?! Взагалі-то, від слово «раб» утворилося більше десятка інших, всім добре відомих, слів: «работа, работать, поработать, заработать, заработок, зарплата, приработок, работяга, работящий, рабочий, отработка, подработка, робот». Зауважу, що принцип формування зарплати вперше був сформований невідомим прагматиком ще декілька тисяч років тому: рабам давали рівно стільки їжі, води і одягу, щоб вони могли продовжувати свою роботу. З того часу, на жаль, нічого так і не змінилося. 

На Московії існує ще один синонім до слова «работа» - це лексема «труд». Утворилася вона від слова «трудно», тобто складно. Як ви бачите, ця нація любить працю, як собака палку. Але якщо працювати (від лат. «ratio» – розум), для «русськіх» це «трудности», то що ж вони тоді роблять із задоволенням?! Виявляється, що бігати по лісу за дичиною! «Охота» - це те, що робиться залюбки, «с охотой»! Цікаво, що відповідником до москвинського слова «охотник» є український «мисливець», тобто, той, що мислить, підходить з розумом! 

Але й це ще не все! Дивіться, у язичку є такий зменшувально-пестливий суфікс як -енок/-онок: «жеребенок», «котенок», «теленок», «бельчонок», «мышонок», «волчонок» тощо. Разом з тим від нього утворилося і таке чарівне слово як «ребенок». Тобто, маленький РАБ! Уявляєте, москалі своїх дітей лагідно(!) маленькими рабами(!) кличуть: «ребеночек ты мой!». І це вже суто «русській» винахід, ніхто зі слов’ян так своїх дітей не називає!

 Зверніть увагу, тільки українській відповідник має наросток «-ина». Цей суфікс позначає в нашій мові однину, про нього вже йшла мова раніше, удругому раунді. Але тут головне інше. Поміж наведених лексем з інших слов’янських мов саме цей суфікс вирізняє наше поняття серед інших, роблячи його унікальним! Цікавинка полягає в тому, що разом з тим ця особливість дозволяє так само легко відстежувати і запозичення. Дивіться, ось два рядочки однокореневих слів:

Дитина – діти – дитинство – дитячий.

Ребенок – дети – детство – детский.

У «русському» «язику» наявний розрив в логічній парі, що з усією очевидністю свідчить про запозичення. Натомість, цей рядочок мав би виглядати так:

Ребенок – ребята – ребячество – ребячий.

Однак в «языку» слово «ребята» тепер вживається в ширшому значенні, так можна звернутися як до дітей, так і до групи молодих чоловіків; лексема «ребячество» замість позначення вікової групи набула значення риси характеру; «ребячий» просто не витримав конкуренції з нашим прикметником і став рідко вживаним словом. Але чому не втратила актуальності остання лексема – «ребенок»? Виявляється, вся справа в іншому запозиченні. Крім множини («діти») та інших однокореневих, «русськіє» запозичили з української ще й нашу однину – «дитина». Так-так, оте унікальне для усіх слов’янських мов поняття із наростком «-ина», тільки в болгарсько-українському суржику воно було спотворене, як за змістом, так і за формою. «Детиною» «русськіє» називають «дуже великого і сильного молодого… чоловіка(?!)». Хочу загострити Вашу увагу на тому, що лексема «детина» все таки жіночого роду.

Тобто, мала б бути згідно логіки, бо в «языку» у назві живої істоти закінчення на «-а» свідчить якраз про жіночій рід: «волчица», «корова», «коза», «кошка», «львица», «слониха» тощо. Але де логіка і де «язык»?! Це два різні світи, які якщо й перетинаються, то тільки випадково! Так от, в однині у них «детина» - це великий і сильний чоловік, а у множині «дети» - це багато маленьких «ребенок»! Запозичення в усій красі, безглузде і безжалісне! Ось такий він, насправді, «маленький і жалюгідний» язичок!

Між тим, аналізуючи цю таблицю розумієш, що Герберштейн таки писав правду, бо тільки у суспільстві, де дитина є повністю безправною, настільки, що батьки можуть її просто продати, як худобу, іншому власнику, причому мають право(!) зробити це декілька разів(!) поспіль, більше того – це ганебне явище у цього народу є усталеним звичаєм(!!!), то по іншому називати свою дитину ці істоти просто не будуть.

Найдорожче, те, що захищають до останнього подиху, і це не порожні слова – саме дитинцем називається у слов’ян останнє укріплення в центрі фортеці, де під час облоги переховуються жінки та діти, для «русськіх» є лише джерелом прибутку! Маленький раб, «ребенок». Дуже влучно. У «языку» лише закарбувався цей «русській» звичай, як на світлині. От і все.