Кожного разу, коли я їхав у відрядження (це було ще за часів СРСР) або повертався до Києва з рідної Галичини, мене переповнювала радість і гордість за свій український край, за його свідомість і український патріотизм. І завжди хотілося подовше побути на Львівщині, чи Тернопіллі, чи Франківщині. Словом, вдома. Це у жодному разі не применшує других регіонів розмаїтої нашої України. Просто кожний українець народився і виростав у своєму краї і так вже повелося, що він йому найдорожчий, наймиліший. Як, наприклад, для баварця - Баварія, для саксонця - Саксонія в Німеччині. Для варшавця - Варшава, для поморця - Помор'я в Польщі. І т.д.

І ось, наприкінці листопада 2014, вперше за майже 60 років я від’їхав з Галичини, власне зі Львова, з тягарем на серці. Не тому, що усвідомлюю обмаль таких поїздок, що ще залишаються. Не тому, що поневолі довелося розпрощатися (навіть не знаю коли) з молодістю і зрілістю, прожитими здебільшого у Львові. Не тому, що назавжди попрощався з енергійністю. А від того, що почув від старших, однолітків і молодших Галичан. Вперше почув від людей, яких знаю і поважаю 30-40 років, від молодих та енергійних. А також тих, кого знаю вже 60!

Можна багато говорити про історичну роль галичан як українців. Але якщо зовсім коротко, то це нащадки тих, хто проголошував ЗУНР на початку 20-го століття; тих, хто потім у Львові, в 40-х роках того ж 20-го століття проголошував самостійну Україну; тих, хто пережив лихоліття польського експансіонізму, нацистської і радянської окупацій. Тих, хто роками в голоді і холоді виборювали українство в криївках УПА, а потім в камерах ГУЛАГу. Врешті-решт тих, хто мріяв, що «Слава Україні!» неодмінно матиме відгук «Героям слава!» по всій Україні. Тепер це сталося. І хоч нам, нині живущим, важко, не можна, мабуть, думати, що попередникам було легше. Так, зокрема, в нинішніх умовах чергової агресії Кремля нам важко. Але ж заради справедливості варто згадати, що наші попередники боролися також не на одному фронті. Адже доводилося боротися і з внутрішніми ворогами (тією ж корупцією; зрадниками, яких тепер прийнято називати п’ятою колоною і т. д.), та з зовнішніми ворогами. І вони витерпіли! Нам передали у спадок повагу і гідність.

А що ми, нащадки колишніх патріотів? Що ми хочемо залишити поколінням прийдешнім? Це питання у різних формах я ставив і молодим, і досвідченим галичанам, на щирість яких маю право розраховувати з багатьох причин.

І найбільше мене вразили окремі пояснення, які по суті можна звести до наступного: «в нашій державі навести порядок мають іноземці», оскільки самі українці часто ставали причиною неправильних рішень. При цьому ніхто всерйоз не пояснив, яка ж відповідальність має бути в іноземця. За законами якої держави його судити? Чи не вийде так, як було у 2005-му, коли новообраний третій український президент України хотів на ключові посади призначити українських патріотів, але ті відмовилися… . Повертаючись до теми іноземців, варто відзначити, що ніхто не пояснив також що буде, якщо іноземний громадянин в українській владі завалить доручену роботу, чи виконає її недобросовісно. Хто оцінюватиме роботу? Ніхто не навів прикладів успішної роботи іноземців у владі інших держав. Адже справді сьогодні продовжується експеримент із зарубіжним керівництвом митниці в Болгарії.

Дехто згадував президента Литви. Однак, проігнорував уточнення, що у Литві главою держави ставав вимушений литовський діаспоріанин, який з дитинства жив проблемами Литви. А в нашому випадку йдеться про повністю «чужого». Не чув я пояснень і чому, наприклад, ні поляки, ні німці, ані американці чи інші солідні держави ніколи не запрошували будувати свої держави іноземців. При тому, що вони часом переживали не менші проблеми, ніж ми зараз.А ще відомий історичний факт, коли в Росії керувала німкеня Катерина 11. І чим вона нам запам’яталася? Хіба розпустою. Чи може на той час в Росії не було тих проблем, перед якими ми стоїмо? Над цими і багатьма іншими питаннями мої галицькі співрозмовники не задумувалися. Але головне, що ніхто не пояснив, чому серед щонайменше 45 мільйонів українців не можна знайти правильних держслужбовців.

Виходить, що, запрошуючи іноземців, ми визнаємо, що українська нація неповноцінна. Нижчий сорт. Отже, українці здатні творити, наприклад, тільки літаки і вертольоти Ігоря Сікорського в США; японське економічне диво; першу ланцюгову реакцію на зустрічних пучках у Харкові; вишукано грати у футбол, як Андрій Шевченко та ін.? Але не здатні організувати свою державу. Так? Чи таким чином не вважає хтось нас буферним, або резервним, або ще якимось утворенням? Чи це не вигідно, окрім Кремля, ще комусь третьому? Чи не це нав’язували нам століттями? Чи не про це мріють українофоби, зокрема, глава сусідньої держави – агресора. Чи справді до нас приїдуть високорейтингові іноземці, чиможе - той, хто не потрібен вдома, але хоче отримати грошей? Врешті-решт, чи після того, як іноземці наведуть нам порядок, хтось поважатиме українську владу (хто б там не був) і Україну в цілому світі?

Таких запитань можна ставити безконечну кількість. Але відповідь тут одна: все це подібне на добре продуману і оплачену спецоперацію проти України – коли чужа агентура і доморощені зрадники хитронав’язують думку нашому суспільству про меншовартісність. Я би хотів помилитися цього разу, але чипоталанить?

Слава Україні!