Звинувачення в зраді завжди було зручним приводом для дій московитів. Ще в 14 ст. Московський князь, щоб завоювати, загребти «під свою руку» тоді сильне й незалежне князівство Рязанське, звинуватив рязанського князя Олега, що той «мыслит к немцам»! Між Рязанню й німцями розміщувалось ще кілька незалежних тоді від Москви князівств. Тож «мислити» до німців було безглуздо. Але хто б став суперечити князеві? Швидко заспокоївся б навіки!

Чом же тільки українці вірили й досі вірять у вину, приписану їм? 

Щоб перемогти ворога, треба знайти в нього слабке місце, незахищене. Біблійна Юдиф скористалася слабкістю до жіночої краси, щоб убити ворожого воєначальника. Щоб убити Ахілеса, знайшли неомиту богинею п’яту й поцілили туди.

Неймовірна, непростима підступність російської пропаганди – це використання віри! Для віруючої людини немислимо не вірити священникові. Для дитини років до десяти немислимо не вірити вчителеві, це я по своїх дітях знаю: авторитет першої вчительки набагато вищий, ніж батьківський і стоїть хіба трохи нижче за Бога. І церкві, і вчителю вірять незаперечно. Ніколи не піддають сумніву їх твердження. Отже, якщо Бог і Вчитель кажуть тобі, що найбільший гріх – непокора Росії, то, значить, це є правда на віки! Така собі Ахілесова п’ята незахищеності здоровим глуздом!

Другий «канал» проникнення в душу й думку такий же підступний. Це – єдність. Близькість. Чим заманили козацтво до спілки з Росією? Пропагандою спільного православ’я проти ворожого католицтва. У доморальному, у хижому тваринному світі дуже важливе озвучене Мауглі: «Ми з тобою – одної крові!» Там лев лева не розірве, вовк вовка не вполює. Але Росія безсовісніша за хижого звіра, бо проголошує єдність крові, щоб без опору розтерзати!

Причім як покладена на кожного українця важкою каменюкою вина, так і без кінця нагадуване братство народів є брехнею. Варто лише порівняти у того ж Гумильова карту слов’янських племен із картою Великого князівства Литовського, щоб побачити, що всі слов’янські племена якраз до Литви й належали, що входили у Литву не тільки власне Литва, Білорусь, Україна, а й нині російські Смоленськ, і Брянськ, і підмосковна Вязьма, а крихітне Московське князівство прилягає до Литви західним кордоном і лежить в областях, позначених як племена угро-фінські. Окремо, північніше Литви, ільменські слов’яни, але ті утворювали князівство Великого Новгорода.

Спасибі Гумильову за карти! На 1693 рік, виявляється, Україна входила в Російську імперію лише незначною своєю частиною: язиком на карті позначений захоплений Росією Чернігів, але ні Київ, ні Запоріжжя, ні Азов (Маріуполь), ні Лівобережжя ледь не по Харків до Росії не належали! А карта 1763 р свідчить, що, після виходу імперії до Азовського й Чорного морів, Росія захопила Київ і вузеньку смужку правого берега Дніпра, але не більше! Усе решта було територією Речі Посполитої, Валахії….

Твердження про спільну історію українського й російського народів теж, виявляється, є значним перебільшенням, а кажучи прямо, украй вигідною Росії брехнею! Нас переконали, що не маленька частина народу українського, а весь український народ мав спільну кров і спільну історію з Росією, і зрадив «брата», і це є гріх неприпустимий, і кожен українець через те мусить почувати себе винним!

Так що, дорогі українці, перш ніж усіх нас прозвали бендерівцями, усіх нас прозивали мазепинцями.

Проповіді про те, що нема в світі страшнішого гріха, ніж не коритися Росії, слухали й росіяни. Це теж входило в пласти світосприйняття. Звідси в росіян тверде переконання, що їх убивати не можна. Вони мають право й навіть обов’язок люто карати, садистськи нищити людей, яких російська влада назве ворогами й зрадниками, а їх самих убивати є неприпустимим! Як 2012 р. обурено кричав представник компартії про «бендерівців» на ток-шоу: «Они нам в спину стреляли!» Те, що ще 1943 р. радянські партизани стріляли в українських повстанців по-всякому, в тім числі і в спину, і з засідок, він не вважає обурливим, а от що стріляли в них!

 У царів не було ні читаючого населення, ні щоденних газет, ні тим більш радіо чи телебачення. А в Сталіна все це було і все працювало на нього, не покладаючи рук. От з початку Майдану й по сьогодні ми шоковано вислуховуємо щодень нові божевільні вигадки про «жидо-бендерівців». Але ми маємо можливість бачити події «он-лайн», маємо телеканали, що подають інформацію правдиво, можемо, врешті, подзвонити рідним і отримати свідчення очевидців, якщо не довіряємо ЗМІ в принципі. Але при радянській владі інших джерел інформації, крім сталінських, не було! А першу вчительку мав кожен український школярик! Так утовкмачувалось у голови народу уявлення про жорстоких людожерів-«бендерівців». Думаю, в тогочасній пропаганді було рівно стільки ж правди, як і в Кисельовських передачах. Але що та пропаганда не мала опонентів і була повсюдною й підло використовувала необізнаність і довірливість дітей, то на сьогодні маємо значну частину людей старшого віку, котрих жахає саме слово «бендерівці». І знов кожен українець винен, кожен! А радянські каральні загони ні в чім не винні!

Мене теж так у школі вчили: «бендерівці» – нелюди, убивали, катували юних учительок і лікарів, яких «дбайлива Радянська влада надсилала, щоб учити й лікувати відстале й темне місцеве населення». Мені допомогло, що моя «класна» й водночас родичка не тільки сама жива із Західної повернулась, а й чоловіка собі звідти привезла. Стало видно, що вбивали, принаймні, не всіх. Уже в незалежній Україні відкриті деякі джерела змусили засумніватись у провині виключно повстанців, і для вияснення дійсного стану справ звернутись до точних наукових даних. І коли на мій запит на дисплеї висвітилось: «Советских служащих убито 1931» – я просто злякалась! Так багато! Я відчула якраз оту вину за національною приналежністю, вину за вбивства.

І майже на два місяці відступилась від теми. А потім все ж мене повернули до неї істеричні крики комуністів: я жінка, я розумію, що беруть на істерику, коли переконливих аргументів нема. І спасибі їм: співвідношення вбитих півміліона і менше двох тисяч таки переконливе (Кого цікавить, конкретніше в моїй статті «Правда про вбитих лікарів і вчителів»). А ще майже міліон засуджених і засланих! А «нелюди» й «людожери» все одно «бендерівці»!

Я детально про особисте, щоб видно було: настільки міцно входить у нашу дитячу, беззахисну свідомість найпідліша й найцинічніша брехня, що навіть знання правди не так легко пробиває своєрідний психологічний бар’єр.

Є психологічний бар’єр нав’язаних «особистих переконань», а є набагато товщий, грубіший бар’єр страху. Я уявила собі, як, навчаючи всіх дітей СРСР за одною програмою, юні вчительки-комсомолки і в Тернопільських ОУН-ських селах теж розповідали про «нелюдів-бандерівців». А дитина приходила й переповідала мамі. А в мами перед очима стоїть, як старший брат оцього маленького радянського патріота лежав біля сільради мертвий, обліплений мухами, а вона й забрати поховати його не могла, бо тоді і її розстріляли б або загнали в Сибір, і її ще 5 чи 6 дітей зостались би в світі бідувати. Але сказати дитині про закатованого Смершем брата не могла: дитина розкаже комусь, і знов-таки їй тюрма, а дітям сирітство! Скільки подібних сімейних таємниць умерло з нашими бабусями! 

Саме утримання в страху служить міцним фундаментом відчуття меншовартості. Знов до цитати з російського класика М. Карамзіна: «…Ознакомились с чувством своего бессилия…» Важко почувати себе рівним тому, з ким нічого зробити не зможеш. Саме тому Російська імперія задіювала весь наявний мистецький потенціал, щоб возвеличувати, возвеличувати й возвеличувати непереможну міць «русского оружия»! Хоча Росія знала й поразок немало, але їх чомусь згадує вкрай рідко.

Саме тому з таким розмахом святкує щорік Велику Перемогу, дуже рідко згадуючи Афганістан, а згадуючи, ніколи не вживає слова «поразка»! Саме тому сьогоднішні українські воєначальники воюють вимушено, украй недбало: вони навчалися ще в радянських військових училищах, їх там «переконали», що воювати з Росією нема сенсу, адже вона непереможна! І навіть ті, що Афганістан пройшли, теж «переконані» всупереч тому, що пережили особисто.

Кошти, вкладені у возвеличення, непогано окупались: противник, зарані переконаний у своїй поразці, небагато навоює!

Страх застосовували й до тих, хто смів думати не так, як його переконували. Московські царі монгольського періоду карали смертями й пожежами тих князів, котрі «мислили» не так, як їм хотілося. Екстрасенси, видно, були! Сталінські «соколи» уже мали потребу для формального заведення «Діла» не вгадування думок, а доносів про те, що підозрюваний «допускал выссказывания».

Я думала, що в час Брежнєва такого вже не було. Тому була шокована, прочитавши, що 1974 р., в самий «расцвет застоя», прекрасного українського поета Ігоря Калинця посадили на десять років за те, що десь сказав про своє захоплення віршами іншого поета, Б.-І. Антонича. Якісь КГБ мав підозри щодо участі Антонича в ОУН. Калинець не захоплювався ОУН. Він захоплювався віршами. Але для КГБ то було однаково: раз любиш підозрілого поета, значить, і сам підозрілий. На нари його.

Страх перед сильним у крайньому прояві штовхає на спілку з сильним. Як у дитячому анекдоті: «Кто против нас с Мишей?» Насправді, я думаю, чим крикливіший сьогоднішній прихильник Росії, тим більше злякався колись російської влади його батько чи дід!