Сьогодні Україна прощалася з Євгеном Сверстюком, дисидентом, громадським діячем та філософом.

З таких людей, як Євген Сверстюк, мала б формуватися політична еліта країни - якби Україна після проголошення її незалежності в 1991 році була б справжньою державою, а не імітацією державності. Звичайно, люди, які боролися за цю державність ще в ті часи, коли сама думка про незалежну Україну здавалося божевіллям більшості їхніх співвітчизників, намагалися впливати на події.

І Сверстюк намагався: багато писав, виступав у ЗМІ, брав участь у суспільному житті. Але все одно сприймався як маргінал, який живе на узбіччі - хоча насправді на узбіччі знаходився зовсім не він. На цивілізаційному узбіччі знаходилася держава, яку він з молодих років намагався втягнути в сучасність. І не можна сказати, що не досяг успіху - досяг. Коли поруч з іншими учасниками групи «1 грудня» з'являвся на Майдані, це було живим доказом того, що мільйони людей починають поділяти цінності і підходи тих, кого ще недавно відносили до «маргіналів».

І все ж таки його життя важко назвати успіхом в українсько-радянському розумінні. Частіше, ніж в телевізійних студіях, я зустрічав його на станціях метрополітену - і це було для мене ще одним доказом «нормальності». Радянські люди, для яких успіх це розмір жилплощі і марка машини, можуть тільки угробити будь-яку країну.

Державу насправді будують громадяни, що розуміють важливість особистісного розвитку та розвитку самої країни. І в цьому сенсі Євген Сверстюк був справжнім прикладом - інтелектуал, який думав про майбутнє, закоханий в українську культуру, здатний пожертвувати собою заради країни навіть тоді, коли жертовність явно була не в моді і здавалася «дивацтвом». Але Україна вижила і дочекалася своїх громадян тільки завдяки таким людям і їхньому лицарству.