Уявіть собі ситуацію, коли б у далекому 1994 році Україна не підписала Будапештський меморандум, а двома роками раніше Лісабонський протокол. Це виглядає певним маренням, адже після розпаду Радянського Союзу і перемоги Сполучених Штатів у Холодній війні, не було іншого виходу для керівництва нашої держави, окрім як ядерного роззброєння. Нагадаю, що на той час український ядерний потенціал складався із стратегічної зброї – 176 ракет із 1272 ядерними бойовими зарядами та 2500 одиниць тактичної ядерної зброї, і це не враховуючи можливості розробки ракетних одиниць «Сатана», що між іншим, вироблялися у Дніпропетровську.

Отже, розуміючи і освоюючи тогочасний український ядерний потенціал, варто погодитися з тим, що Україна, у разі відмови від процесу роззброєння, мала б в майбутньому ще скрутніше становище, аніж за всю історію незалежності. Нині, ми б не отримали допомоги від цивілізованого світу і підтримки Сполучених Штатів, не було б санкцій, не було б падіння ціни на енергоресурси, не було б стримування Росії.

Був би зовсім інший сценарій, схожий на Північну Корею: коли б Україна з перших років незалежності була б, у кращому разі, під економічною ізоляцією цивілізованого світу, не мала б виходу на зовнішні не лише фінансові, а й інтелектуальні ринки, як її успішніші і більш демократичні сусіди. У гіршому разі (і це кризовий сценарій навіть для нинішньої Північної Кореї) вона б стала не просто зоною впливу, а окремою губернією для більшої країни. У випадку із Пхеньяном – це Китай, для Києва – це Росія. Адже погодьтеся, що, звичайно, до подій Майдану і Революції гідності ніякої української незалежності не існувало, була підконтрольність російському керівництву, проте з певною можливістю до політичних маневрів.

До речі, при різних президентах можливість до маневрування була різною, найменша – при колишньому. Отже, зрозуміло, що роззброєння, як процес, було конче необхідно нашій країні, якщо вона хотіла мати приналежність до цивілізованого без’ядерного світу. Інше питання, як цей процес було використано українськими політиками. Наприклад, Лісабонський договорів 1992 року означав, що чотири країни-підписанти: Україна, Білорусь, Казахстан, Російська Федерація, мають однакові права на контроль за роззброєнням, ба навіть більше, всі чотири країни визнавалися правонаступниками Радянського Союзу, що, звичайно, не приємно, але на той час було вигідно для української державності, адже дозволяло вимагати від Росії рівних умов у майбутньому. Лише єдина країна – Сполучені Штати Америки – п’ятий підписант протоколу, була єдиною державою, яка мала право на інспектування і була гарантом процесу. Чому ж тоді Україна й інші дві пострадянські держави дали можливість тодішньому президенту Росії Борису Єльцину висунути ідею про єдину країну-правонаступницю і загарбати увесь ядерний потенціал?

Наступним кроком стало підписання Будапештського меморандуму у 1994 році, документа, про який більшість українців висловлюються негативно і звинувачують країн-підписантів у зраді. Немов би віддали озброєння і отримали агресію з боку одного з гарантів і подвійні стандарти з боку інших. Тут виникає кілька запитань. По-перше, чи країни-підписанти прописуючи гарантії ненападу на територію України розуміли можливість повернення Росії до реваншистської політики? По-друге, чи розуміло це українське керівництво? Погодьтеся, що це є можливим. Тоді виникає наступне запитання: чому, розуміючи настрої в сусідній державі, керівництво України різних часів не намагалося порушити тему щодо повноцінного функціонування меморандуму, отримання додаткових гарантій і включення до його підписантів нових міждержавних утворень, таких як Європейський Союз?

Проте була допущена ще одна груба помилка українськими владними структурами, яка має місце й нині, - це відсутність делімітації і демаркації кордону між Україною та Росією. Саме про це говорить перший пункт Будапештського меморандуму: повага до суверенітету і незалежності існуючого кордону України. Тут лунає слушне запитання: якого кордону? Востаннє кордон між Україною і російською частиною СРСР було прокладено ще до 1928 року і це не могло слугувати гарантією невторгнення. Ба навіть більше: україно-російський кордон - це не лише суша. Більше питань у російської сторони завжди було щодо моря, а отже до контролю за торговими шляхами і виходом до українського півдня. І не потрібно думати, що нині воно безслідно зникло. Чому ж з моменту підписання меморандуму у Будапешті українська влада не поспішала із розмежуванням кордону? Саме тоді почалися торги за російський «дешевий» газ.

Далі події розвивались ще стрімкіше, а російська політика щодо України ставала дедалі агресивнішою. Так, 1996 року ухвалюється закон про оборону Російської Федерації, який трактується російською владою як такий, що дозволяє застосовувати російські війська за межами держави. 15 березня того ж року, і це нині є напрочуд важливим, Державна Дума Російської Федерації ухвалила постанову про те, що так звані Біловежські угоди не мають юридичної сили у частині припинення існування СРСР.

З 1994 по 2005 роки російська економіка агресивно захоплює фінансовий, промисловий, оборонний сектори в Україні, російські ставленики облаштовують під себе політичний, освітній та культурний процеси. 2003 року стався перший серйозний конфлікт у відносинах з приводу острова Тузла та статусу Керченської затоки. З 2005 року проти України починається газова війна. У 2008 році Росія домагається блокування вступу України до НАТО. Того ж року в Росії відбувається переорієнтація системи оборони на режим ведення війни.

Починаючи з 2010 року Україна отримує проросійського повністю підконтрольного Кремлем президента. Починається знищення правоохоронної системи, оборонного комплексу, служб спеціального призначення, створюються каральні загони. Того ж року підписуються сумнозвісні Харківські угоди. У 2012 році відбуваються дві промовисті події: Росія через штучно створені кримські організації подає позови до міжнародних судів щодо дійсного статусу півострова Крим; компанія «Российские железные дороги» намагається захопити залізничні шляхи, що ведуть до Луганської області. З 2013 року Російська Федерація докладає зусиль, аби заблокувати процес євроінтеграції України, починаються економічні війни. 2014 рік – окупація російськими військами територій України.

Отже зрозуміло, що Росія ніколи не виступала за незалежність України, її прагнення були і залишаються реваншистськими. У той же час керівництво України протягом усього періоду незалежності йшло на поступки російським загарбникам, розуміючи, куди рушив процес, а тому нині ми є свідками не початку, а завершення російської гри. Треба також погодитися, що до подій 2014 року - Революції Гідності, Майдану, ми не мали незалежної країни і свідомого суспільства, що не давало нам можливості ефективно відповідати на явні загрози та виклики.

Нині ж на останню імперію чекає занепад і роздроблення. Саме тому Україна і українці повинні винести два важливих уроки: по-перше, абсолютно не важливо, який статус мав документ підписаний Росією у Будапешті 1994 року. По-друге, з історії відомо, що російська держава століттями демонструвала автократію і схильність до деспотизму. Саме тому будь-який документ, який підпише Росія у майбутньому, не буде нічого означати, допоки російське суспільство не спокутує свою вину за усі трагедії, ініціатором яких воно було і не отримає демократичну владу, яка поставить країну на шлях до західної цивілізації.