Державна служба у справах ветеранів війни та учасників АТО повідомила, що «Правий сектор» і Батальйон ОУН – добровольчі підрозділи, які не підпорядковуються МВС, Нацгвардії, СБУ і ЗСУ, а відтак існують проблеми із підтвердженням участі в АТО та отримання посвідчень «Члени сім’ї загиблих».

Тут треба зробити одне суттєве уточнення. Зокрема Батальйон ОУН, який знаходиться у селі Піски та займає стратегічну позицію біля Донецького аеропорту, координує свою діяльність із ЗСУ та іншими військовими формуваннями, які дислоковані у цьому місці. Іншими словами, бійці ОУН і «Правового сектора» не є автономними у своїх діях, вони добре усвідомлюють, що тільки спільно із ЗСУ та іншими підрозділами можуть ефективно протистояти московським окупантам і проросійським бандитам. Отже, про ніяке «отаманство» з боку ОУН і «Правого сектору» не йдеться.

А тепер як на своєму досвіді зустрівся із проблемою, що її озвучила Держслужба.

У неділю, вранці, 23 листопада від заступника Батальйону ОУН Бориса Гуменюка прийшла есемеска: «У нас перший 200». З’ясувалося Андрій Юрга потрапив під артобстріл бойовиків. Це сталося вночі. Смерть була миттєвою, жодних шансів врятувати життя не було. У цей день усі офіційні речники АТО повідомили, що «ніч минула спокійно, втрат з боку сил АТО немає…».

Що робити в такій ситуації не знає ніхто. Але інтуїція і обов’язок перед пам’яттю Андрія Юрги підказують, що тіло героя треба спочатку доставити до Києва, а вже звідти на його батьківщину – Львова. Відправляємо транспорт до Краматорського моргу. А відтак з’являється безліч проблем, пов’язаних із оформленням документів щодо отримання тіла і перевезення його до столиці. Саме злагодженість дій командування ЗСУ і Батальйону ОУН дозволяє вирішити цю проблему. Пізно вночі, 24 листопада тіло героя доправлено до Києва, в офіс ОУН, що на Івана Мазепи, 6. Волонтери і хлопці, які перебувають на ротації допомагають обмити тіло, знаходять домовину, перевдягають небіжчика. Й до цього часу не знаю, як посеред ночі до Івана Мазепи, 6 зійшлися кияни, щоб попрощалися з героєм. Спільно читали «Отче наш», виконали гімн «Ще не вмерла Україна» і відправили Андрія до Львова.

Треба віддати належне міській владі Львова. З її боку не було жодних бюрократичних перепон. Навпаки, Андрія зустріли як героя і провели до небесного Отця із усіма почестями.

А ще низький уклін УГКЦ, яка не тільки подбала про дотримання відповідного обряду, який для покійного як віруючої людини був важливим, але й зробила церемонію прощання особливо зворушливою.

Наголошую, що, як справедливо стверджує Держслужба у справах АТО, Батальйон ОУН з формального боку не належить до будь-яких державних структур, не має «статусу», а значить ніхто із державних чинників не зобов’язаний піклуватися про гідне захоронення героя. Однак суворі, неписані правила війни, людяність і патріотизм дозволи це зробити.

До чого веду?

Прошу Бога, щоб смертей у Батальйоні ОУН чи «Правому секторі» більше не було. Вірю, що коли трапиться горе, герої будуть похоронені з честю, як і друг Андрій Юрга.

Але кожного разу стискається серце, що відсутність так званого «статусу» колись не дозволить зробити усе по-людськи, особливо у нашій країні, де ще справи вирішують бюрократи і корупціонери.

Згадана тут історія, принаймні для мене, вказує, що неписаний закон про учасників АТО уже діє. Але депутати Верховної Ради мають його невідкладно «написати» і ухвалити. Адже у даному випадку йдеться не тільки про загиблих бійців, а й про їхні родини та соціальну допомогу для них.

З цього приводу у мене була розмова із головою Держслужби у справах війни та учасників АТО Артуром Дерев’янком. Здається, він це розуміє і щиро вболіває, щоб закон з’явився. Народний депутат і лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош, інші бойові командири твердо обіцяють, що закон буде.

І найголовніше, поява закону означатиме, що, врешті-решт, прийшло усвідомлення, що не українці, які зі зброєю в руках воюють за Україну, мають домагатися для себе «статусу», а Україна надає їм такий статус, бо інакше може перестати існувати як держава.