Усі ми, небайдужі, бійці і волонтери, зосередившись на війні і перемозі, трохи забули про місцевих, які залишились у так званій "зоні АТО". Я знаю, що дехто вважає їх якщо не явними, то прихованими сепарами, яким так і треба. Між тим, там дуже багато наших людей. Яких ми, держава Україна, як не крути, покинули. І їм там важче, ніж нам, бо ми бодай ситі.

У Пісках під Донецьком, через які з літа проходить лінія фронту, досі живе принаймні одна дитина, маленький хлопчик, якого я бачила на власні очі.

Парою кілометрів західніше днями був випадок: наші розвідники їхали на завдання, і перед їхньою машиною вибігла на дорогу літня жінка, зупинила, попросила хліба. Сказала, що живе удвох з 93-річною матір'ю, у якої погано з ногою, вона не може ходити, і їм немає що їсти.

Ну, наші хлопці дали буханець хліба, а потім заїхали на базу, набрали харчів і завезли тій родині. Наші медики подивилися бабцю - а в неї гангрена на нозі, треба їхати в лікарню і робити операцію. Запропонували відвезти, але старенька злякалась і відмовилась. Сказала, що жодного разу у житті не зверталася до лікарів. Ну, їй обробили ногу і прописали антибіотики, які майже точно не допоможуть. А що було робити? 

Зараз я дуже хочу, щоб ви подивилися одне відео. На ньому наш боєць спілкується з мешканцем напівзруйнованого Первомайського. Попереджаю: там мат на маті. Простий дід розповідає, як він живе, певніше, як виживає. Хоча б один момент: Первомайське, яке зараз під контролем України, належить до Ясиноватського району, а Ясиновата під сепарами. Сепари, зрозуміло, в Україну пенсії не платять. І Україна теж не платить, бо платити мають з Ясиноватої.

Замість того, щоб тимчасово, на час війни, перепідпорядкувати ці населені пункти іншому райцентру абощо.

Треба думати, що з тим робити, і негайно, бо ще кілька місяців холодів попереду, а до наступного врожаю з городів ще ой як далеко. Ці люди - наші співгромадяни, ми в тому числі і за них воюємо.