- У мене двоє дітей і я піду воювати, якщо мобілізують. Але дружина проти, каже, сама дітей не прогодує. А добровольцем я не піду. У разі моєї смерті помруть і діти. Від голоду, бо держава ж нічого не компенсує. 

Цими словами мене огорошив Володя, менеджер одної з невеликих компаній у Києві. У відповідь на просте запитання, як рідні. 

Володю зрозуміти можна - сам бувший десантник, активний майдановець та просто порядна людина. Йому боляче за український Схід, але він цілком розуміє, без гарантій для полеглих на фронті підставити власну родину він просто не має права. 

- От ти зрозумій, Олексію. Добровольці - вони хто? Герої, бо самі розуміють проблему і з власної волі йдуть захищати державу. І дупи керівництва країни. А це керівництво жодних гарантій для померлих добровольців не дає. Ні учасника бойових дій, ні грошей. Лише дупу показує - велику, годовану. 

А дітям померлих як бути? Іти по світу, бо батько віддав життя за батьківщину?

От і виходить, що краще дочекатись планової мобілізації. А значить, просрати весь момент. Не розуміє це держава, не розуміє. 

Я в жодному разі не військовий стратег і не головнокомандувач України. Та я цілком тут з Володькою згодний - без державних гарантій саме для добровольців на фронті ми ризикуємо мати військо з невільників. 

А значить, величезну купу усім невдоволених громадян із зброєю на руках. 

По яких дупах застосувати ту зброю, невдоволені розберуться швидко.