MENU

Формули ввічливості в українській та російській мовах

5768 0

Сьогодні побалакаємо про найбільш уживані слова в будь-якій мові, а саме про формули ввічливості. Ми щодня користуємося цими виразами настільки часто, що подекуди первинний зміст цих фраз вже затерся та загубився. Наразі більшість людей промовляє свої вітання механічно, навіть не усвідомлюючи, яке саме значення ці слова мають і звідки вони походять. Між тим, це досить цікавий прошарок лексики для дослідження. Особливо, якщо порівнювати нашу мову з болгарсько-українським суржиком! 

Історія появи звичних для нас форм ввічливості вкрай проста. З давніх-давен поміж нашими пращурами був звичай при зустрічі чи прощанні висловлювати різноманітні ПОБАЖАННЯ одне одному. Із плином часу від усього розмаїття народної творчості залишилися лише найбільш поширені вислови, які спочатку стали усталеними, а потім, від частого вживання, їх почали скорочувати. Таким чином, існуючи тепер вітальні форми є лише синтаксичними уламками колишніх речень: «Бажаю Вам доброго здоров’я!» – «Доброго здоров’я!». 

Так побажання «Щоб Ви були здорові!» скоротилося до «Здорові/здоровеньки були!»/ «Здоров був!». Російський відповідник – «Здравия желаю!», запозичений «русськімі» у болгар, в своїй первісній формі зберігся лише серед військових.

В громадському середовищі це вітання поширилося в дещо іншому вигляді: «желаю Вам здравствовать!» або «Здравствуйте!», яке, в свою чергу, через наявність двох важковимовних скупчень приголосних «здр» та «вств»(!) було скорочено «русськімі» в повсякденному спілкуванні до «Здрасте!».

Власне, саме неповноголосся, тобто наявність декількох приголосних підряд і виказує в цьому слові болгарські корені. Разом з іншими ознаками: -ла-, -ра-, -ле-, -ре- замість -оро-, -оло-, -ере-, -еле-; приставки чрез-, пред-, низ-, из-, ис-, со-; чергування д-жд та т-ч; суфікси активних дієприкметників -ущ-, -ющ-, -ащ-, -ящ-, -тель-, -ствие, -тай, вони доводять загальну кількість запозиченої лексики з болгарської мови у «языку» до рекордних 73%!

Попри те, що «русській язик», має найбільшу спорідненість саме із південною(!) гілкою слов’янських мов, себто болгарською (73%), сербською (66%) та польською (65%), російські лінгвісти, щоб виправдати свої імперські забаганки та приховати штучність походження цього суржику, не змигнувши оком віднесли його до власноруч вигаданої східної(!) гілки!

До якої вони приписали ще українську та білоруську мови. Як то кажуть, натягнули сову на глобус! Щоб Ви розуміли, найбільшу спорідненість українська має до білоруської (84%), польської (70%), та словацької (68%) мови. Російська в цьому переліку займає останнє, четверте місце (62 %). Отже, про яку мітичну спорідненість української та білоруської мови з болгарсько-українським суржиком в такій ситуації може йти мова абсолютно не зрозуміло! 

Наступна група українських вітань зустрічається у декількох варіянтах: «(Бажаю Вам) Доброго досвітку (світанку)/ ранку/ дня/ вечора!» чи «(Дай Вам, Боже, на) Добрий досвіток/ранок/день/вечір! Вживаються також стягнені форми: «Добридосвіток!», «Добриранок!», «Добридень!», «Добривечір!», «На добраніч!» чи просто «Добраніч!». «Доброї ночі!» стали вітатися журналісти зі своїми глядачами, бо раніше ночами ніхто в гості не ходив. Натомість в російській є лише «Доброе утро!», «Добрый день/вечер!». Ночами в них, схоже на те, постійно якісь бійки чи гулянки були, тому що «русськіє» бажають одне одному конкретно «Спокойной(!) ночи!».

Не менш цікава ситуація склалася і зі словом «вітаю», яке походить від лат. слова «vita», що означає «життя». Від цього ж слова утворилося жіноче та чоловіче ім’я – «Віта» і «Віталій», декілька медичних термінів (вітаміни (життєдаї), вітальні функції), рідковживаний синонім горілки з іронічним підтекстом – оковита («aqua vita», вода життя), позначення Батьківщини та родинних зв’язків – Вітчизна, вітець (який пізніше був витіснений своєю похідною «отець» і буквально означає «той, що дав життя»), вітчим. До речі, зверніть увагу, що російські аналоги в черговий раз були створені на основі українських слів, оскільки такі поняття як «Отечество», «Отчизна», «отец», «отчий» та «отчим» власного етимологічного кореня не мають!

Від слова «вітаю» також утворилося декілька похідних: «вітання», «вітальна», «вітальня», «вітати», «привітання» та його стягнена форма «привіт»(!), «привітати», «завітати» та інші. При спробі порівняння з російською знову кидається у вічі штучний характер цього маленького і жалюгідного язичка. У «русськіх» немає такого слова як «ветствие», але у парі із префіксом «при-» вони створюють широковідомі лексеми «приветствие», «приветствую» та «привет», які є лише калькою з аналогічних українських слів.

Походження іншого українського слова «будь-ласка» є досить прозорим, цілком очевидно, що воно утворилося від фрази «Будьте такі ласкаві (люб’язні)», яка і зараз інколи вживається у розгорнутому вигляді. Зовсім іншу картину ми спостерігаємо у болгарсько-українському суржику. Тут, як завжди, ганебні плями у біографії намагаються прикрити недолугою брехнею. Справа в тому, що в жодному словнику Ви не знайдете правдивого тлумачення лексеми «пожалуйста», хоча значення слова-основи від якого і утворилася ця похідна не залишає місця для двозначностей.

Усюди пропонуються такі варіянти як «будьте любезны» чи «будьте милостивы», які, на диво, дуже подібні до української моделі. Максимум, на що вистачає «русськіх» дослідників – це визнати, що слово «пожалуйста» складається із наказової(!) форми дієслова першої особи однини «пожалуй» і часточки «-ста». Що вже само по собі є сенсацією!

Уявляєте, у «русськіх» будь-яке прохання підкріплюється формулою ввічливості, яка існує винятково(!) у наказовій формі! По-суті, Вас ніхто і не просить, Вам просто ставлять ультиматум! Але по правді, від нації, яка всю свою історію присвятила загарбанню інших народів, іншого не варто і чекати. Менталітет, це така річ, яка постійно проявляє себе у найбільш несподіваних речах.

ПОЖА́ЛУЙ, ПОЖА́ЛУЙТЕ, повел.(!)

1. (при вежливом обращении). Идите, заходите. Пожалуйте в комнату! Пожалуй к доске!

2. (при вежливом обращении, просьбе). Дайте, возьмите. Пожалуй задаток! Пожалуйте чаю, вот вам чашка. 

◁ Пожа́луй.

I. в зн. вводн. сл. 1. Возможно, может быть, вероятно. Было уже, п., за полночь. -2. Лучше. Я, п., пойду.

II. в зн. частицы. Выражает нерешительное, неопределённое согласие. Чайку не хотите? - П.

Большой толковый словарь русского языка. - 1-е изд-е: СПб.: Норинт С. А. Кузнецов. 1998

Звернули увагу на зауваження цього словникаря щодо ввічливого звертання? Фактично, Кузнєцов тут дає досить прозорий натяк на те, що у «язичку» є інші, широко поширені звертальні звороти, в яких використовується ненормативна лексика, але як вихована людина, наводити їх у своєму словнику він відмовляється. Тільки, боюся, для світової спільноти вже давно не секрет, що «русськіє» матом не лаються, вони ним розмовляють. 

Тепер, коли теза про існування наказової форми знаходиться поза будь-яким сумнівом, спробуймо розібратися який саме зміст вкладають «русськіє» у свій «ввічливий» наказ «пожалуйста». Кузнєцов у своєму дописі відверто хитрує, бо від самого початку цей вираз означав зовсім не «йдіть, заходьте», які подано у першому значенні і тим більше не «візьміть». Це було типове для окупанта слово «Віддай!». Щоб в цьому переконатися треба лише зайти за межу, яку не наважуються переступити у своїх працях «русськіє» лінгвісти.

Не важко здогадатися, що без наказової форми дієслово «пожалуй» звучить як «пожалую».

ПОЖА́ЛУЙ Искон. Возникло из пожалую «отблагодарю, сделаю это для тебя». Конечное безударное у отпало (ср. благодарствуй). Школьный этимологический словарь русского языка. Происхождение слов. — М.: Дрофа Н. М. Шанский, Т. А. Боброва 2004

Схоже, що у Дрофи з Шанським є традиція видавати болгарську чи українську лексику за «исконно» «русськую». Ми вже «зустрічалися» з цими горе-словникарями під час сьомого раунду, в якому вони намагалися нас переконати, що «орава» та «орать» є суто московітськими, тобто фінськими словами, які означають «галасливу юрбу» та «кричати» і це не зважаючи на те, що, по-перше, наведені слова відносяться до слов’янської лексики і у фінів вони апріорі можуть бути лише запозиченими, а по-друге, у слов’ян це якраз «допомога під час оранки (галасливою юрбою, так)» і «обробіток землі (раніше супроводжувався криком, яким скеровували волів чи коней)». Не зрадили вони собі і цього разу. Яким чином їм вдалося перетворити «пожалую» на «отблагодарю, сделаю это для тебя» залишається таємницею.

Проте, якщо бути об’єктивним, я зустрічав ще більш фантастичну версію тлумачення слова «пожалуйста» - «подари, если любишь».

Між тим, якщо виконати, в принципі, елементарну дію і відкинути від «пожалую» префікс «по-» то ми отримаємо слово «жалую»/ «жалею» та впритул наближаємося до слова-основи цієї групи однокореневих слів, яким є лексема «жаль»! Ось, що про неї пише М. Фасмер:

ЖА́ЛЬ ж., укр., блр. жаль, др.-русск.(?!) жаль – то же, ст.слав. жаль "гробница", μνημεῖον (Map.), болг. жал "горе, скорбь", сербохорв. жа̏о "жаль, жалко", словен. žàl, род. п. žâli, чеш. žal "скорбь, печаль, горе", слвц. žial', польск. żal "печаль", в.-луж. žel, н.-луж. žal. Ср. также жале́ть. Родственно лит. gėlà "жестокая боль, мучение, мука", gélti "болеть, жалить", д.-в.-н. quâla "мука" наряду с quëlan "испытывать острую боль", арм. keɫ "нарыв"; см. Мейе, Ét. 265; MSL 8, 165; 14, 373; И. Шмидт, Verw. 43; Младенов, RS 6, 293; Траутман, BSW 83; Педерсен, Kelt. Gr. 2, 460; Тори 62; М. – Э. I, 541; Хюбшман 459. С др. ступенью чередования: ст.-слав., др.-русск. желѩ θρῆνος (Супр.). См. желя, жля. Этимологический словарь русского языка. — М.: Прогресс М. Р. Фасмер 1964—1973

Як Ви бачите ніякого «люблю» чи «подарую» тут і близько немає! Побіжний аналіз значення цього слова доводить, що воно, швидше за все, походить від лексеми «жало», яким, за уявленнями тисячолітньої давнини, володіли не тільки бджоли, оси чи шершні, але й і змії. Наші пращури вважали, що змія не кусає, а саме жалить людину своїм роздвоєним язиком, яким вона постійно наче вистрілює у повітря зі своєї пащі. Цим же пояснювався і подвоєний слід від укусу.

Тобто, після того, як змія чи комаха вжалила когось, наступав «жаль» - горе, скорбота, смуток. 

І от, фінський етнос, який у ХVІІІ ст., через 600(!) років після розпаду української імперії (у 1132 р.) вирішив привласнити, а кажучи простіше – поцупити її назву, але, натомість, спромігся лиш на те, щоб визнати себе її підлеглим, тобто «русськім», не тільки повністю запозичив слов’янський ланцюжок однокореневих слів із словом «жаль», але ще і створив на його основі низку своїх, по своєму унікальних слів! 

Оскільки не вірити Фасмеру в цьому випадку не має причини, то дивіться, яка складається картина. В українців від слова «жаль», у значенні «гробниця» утворилася лексема «жалоба», яка означає час скорботи за померлим. Московіти ж трішки переінакшили це поняття на свій звичай. У них це стало означати «скарга на когось, хто завдав їм горя». Іще цікавіше склалася ситуація з дієсловами. «Жаловаться» – це розповідати комусь про свої негаразди, скорботу чи смуток, «пожаловаться» – вказати при цьому конкретного винуватця. «Жалею» означає горювати за чимось, «сожалею»* – співчувати чужому горю. І ось тут, на цьому етапі, свідомість етносу, який був вихований у рабстві і звиклий до постійного грабунку робить несподіваний виверт і створює цілком нове поняття: «жалую» – віддаю щось, відчуваючи при цьому невимовне горе і скорботу!

Існує безліч свідоцтв, що московські царі саме «жаловали» своїм підлеглим землю у тимчасове користування. Вони ж платили їм «жалованье» – оплату за виконану роботу, яку, разом з тим, було дуже шкода віддавати. Досить швидко виникла і похідна-синонім від слова «жалую» – «пожалую», яка у маленькому і жалюгідному язичку чомусь існує лише у майбутньому і минулому часі**. Звідси ж утворилася і наказова форма цього дієслова: «пожалуй!», себто, віддай тобою зароблене! Оскільки у нації загарбників і рабів існують свої уявлення про вихованість і культуру то і часто вживаний наказ віддати щось комусь став вважатися у «русськіх» ввічливою формою звертання. 

Не секрет, що кожна держава мусить збирати податки. Не є виключенням з цього правила і Московія. Тільки от населення цієї країни слов’янської мови у переважній своїй більшості не розуміло аж до середини ХІХ(!) ст. про що і написав у своєму листуванні з М. Максимовичем ікона «русської» лінгвістики В. Даль***. Теж саме підтверджується і дослідженнями проведеними у попередніх раундах. Нічим іншим появу таких слів-карикатур як «воскресенье», «неделя», «орати» та інших пояснити просто не можливо. Так от, коли фіна заводили в хату де сиділа людина, яка ці податки, власне, і збирала, то до бідолахи якраз фразою «пожаловать добро!» чи «добро пожаловать!» і зверталися.

Звичайно, що за багато років «русськіє» «крестьяне» врешті-решт опанували цю фразу і мавпуючи поведінку особи, яка за соціальним статусом знаходилася набагато вище від них, стали вітати так кожного, хто заходить до них в оселю.

Отак пропозиція віддати «добро, нажите потом і кров’ю», яка більше пасує бандитам з великої дороги чи податківцям, що, в принципі, одне й те саме і стала «русськім» відповідником українського виразу «ласкаво просимо!» та увійшла до лексикону фінів, які тепер зустрічають нею всіх своїх гостей!

* Це запозичення, до речі, з болгарської. Часточка «со-», пам’ятаєте?

** Схожа ситуація, до речі, існує і зі словом «победа». Сказати російською «я победю» неможливо. Інше слово «люди» в «язику» існує тільки у множині. Річ абсолютно неможлива для самостійно створеного слова, це як другий поверх, який висить у повітрі не спираючись на перший!

Дмитро ПТАШКА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини