Зіткнення між багатоликим фундаменталізмом й інститутами правового захисту індивідуальної свободи ближчим часом складатиме міжнародний порядок денний. Ареною боротьби передусім стануть постколоніальні та поставторитарні суспільства у момент їхньої найбільшої дезорганізації.

Спільною рисою зокрема і таких первістків новітньої ери як «Ісламська держава» чи «русский мир» є стратегія, втілена у необмеженій анічим підривній діяльності, тоді як за тактичними вподобаннями їх даремно розрізняють: мовляв, пояс шахіда не те, що ядерний шантаж чи пропагандистський ефір усесвітнього поширення.  

Втім, зловісна несподіваність купно з безвідповідальним цинізмом, приголомшуючи спершу, потім викликають цілком раціональний супротив. Технологічна атака архаїчного світу у версії гебістських «пасіонаріїв» лише згуртувала молоде українське суспільство, притлумивши нерозв’язані протиріччя. На жаль, минущої ейфорії недосить. Дурні починають війну, розумні намагаються її зупинити, а та продовжується за сценарієм, невідомим ані першим, ані другим.

Тубільці як вразлива спільнота

Антиколоніальна рефлексія з приводу змін тут і зараз починається з жаги позбутися прикмет учорашньої залежності, – ленінопад яскрава тому ілюстрація. Однак зусиллями п’ятої колони або через брак волі громади до самостійності деколонізація на цьому може і вичахнути, - випущена пара тимчасово знявши напругу, загальмує болісний процес націотворення. Позаяк інтегральна проблема становлення української незалежності тягне за собою політичні ризики для еліт і моральні незгоди для громадян.

Тоталітарні нашарування більшовизму та наслідок трьохсот років зовнішньої опіки є причинами неабияких внутрішніх розбіжностей.

Перше суть драматична перверсія соціальних і господарських інстинктів. Друге – криза самосвідомості, чумакування круг накинутого малоросійства.

Колоніальна спадщина виявляє себе слабкістю підточеною корупцією держави, економічним визиском з боку олігархії, навіть засиллям іноземної агентури і, звичайно, як остовпіння перед пропагандистським Ґолемом політичної російщини.

Останній мотив покладений у підмур фантомної «гібридної» чи пак «нелінійної» війни. Освячені національним ім’ям, раціоналізовані у річищі расової теорії симулякри совєтізму породили разом її інструмент й ідеологію в однім флаконі. Якщо тубільці не «росіяни», то хто?

Відповідь – непотріб у межах від болота до пекла, втіленого неросійськими недолюдами, що не лише не прагнуть позбутись у собі цього ґанджу, а й замість преклоніння перед духовністю скрізь «росіян» утискають.

Від скотини до надлюдини один крок

Готовність до такої «етнополітики» є майже рефлексом для носіїв специфічного російсько-імперського духу, що в ньому напрочуд знайшли себе зверхність лакея та лукавство кріпака. За плечима нинішніх махінаторів і наївних ентузіастів довга історія вправ у ксенофобії, питомих як для високочолих, так і напівписьменних.

Приміром «революційно-демократичний» критик Бєлінський побивався через неоковирну мову свого сучасника Шевченка, адже коли хтось уже такий ласий до віршованих згадок про малу батьківщину, хай читає пушкінську «Полтаву», там усе є! Бо як за словами сучасника вже незалежної України, уславленого нобеліанта Йосипа Бродського:

Толька кагда прідьот і вам памірать, бугаї,

Будєтє ви хріпєть, царапая край матраса,

Строчкі із Алєксандра, а нє брєхню Тараса

П’ятнадцять років плекання «наших традиційних цінностей» як і колись відвертає публіку від хиби низькопоклонства цього разу перед «Ґейропою», а ритуали переліку фантастичних досягнень, як і за Сталіна, допомагають уникнути усвідомлення своєї вторинності, – страшної здогадки для таких піонерів усесвіту, як нещасні хворі на манію величі.

Крадій не може не брехати, брехун безсилий повірити, що його не дурять, а невільна людина відчуває непоборну недовіру до свободи. Петро Чаадаєв у середині ХІХ сторіччя писав, що роль Росії між решти народів пасивно демонструвати негативний взірець, значимішим, проте, виявилось те, що та активно розповсюджує свій взірцевий негатив.

Чи імовірно, що 85% населення Росії невдовзі прокинеться і поділятиме загальнолюдські уявлення про закон і право?  

Надії російської демократії, Навальний з Ходорковським, знімають це питання: заїкатися про КримнеНаш – політичне самогубство!

Терни від цивілізації неволі до культури свободи

Долатимуть ці відсотки зі своїми керманичами традиційні для них хвороби чи ні, першочерговим завданням для сусідів лишатиметься додержання умов карантину на просторі національного суверенітету.

Радіошансонний фон, пушкіни-намакушкіни мають таки перестати бути «українським надбанням». Відкритість світовій розмаїтості мусить креснути колоніальний кокон хуторянства як відмова медіа від російської мови стати каталізатором виникнення загальнонаціонального інформаційного тла. Самі не підуть двоєдушність і страх перед вільним майбутнім: «росіянин» у голові молодшого брата підказуватиме, що жити не за законом природно, що крадуть усі й брешуть усі. Тож вістря реформ потрібно спрямовувати на знищення бази корупції, – систему державного патерналізму.

Дух насильства, позаісторично затримавшись в північній Євразії, породив патологічний психотип. Влада, ним просякнута, «традиційно» обирає за краще паразитувати на цьому релікті безправ’я. Це «чеснота», на якій, чавлячи окрему людину, тримається перевернута догори сподом російська цивілізаційна піраміда.

В Україні функція «росіянина» інакша.

Наче ракова клітина цей деструктивний мем розкладає здорове життя. Небезпечна не стільки політична російщина, не менш реакційна за політичний джихадізм, скільки ментальні метастази тієї пухлини в тілі суспільства, яке щойно усвідомило себе вільним. Конгруентні архаїчному шовінізму путінського режиму «українські» стратегії більш руйнівні, ніж заслані чи вітчизняні зомбі.

Наприклад, з вченими від невизначеної науки, що з далекосяжними цілями виводять родовід рускіх від етрусків, цілком зіставні проффесори, які у боротьбі з «фальсифікаторами багато тисячолітньої української історії» утверджують пріоритети на скіфа-копта Ісуса Христа; лимоновським нацболам і подібним під пару УНА/УНСО і подібні; домодерній свідомості шанувальників «сильної руки» за північним кордоном відповідає той самий «консерватизм» на теренах України.

Уособлений емоційними заручниками тоталітаризму українофоб радше гротесковий персонаж. А ось самозакоханий Смердяков, якому смердить усе поза його комірчиною, являє істинний оплот деспотизму. Начотник і резонер, він є тим «росіянином», чиї «традиційні цінності» наразі просувають кремлівські брати Карамазови.

Цілеспрямоване видушування цієї істоти з громадського організму пропорційно збільшуватиме число антитіл і стане в пригоді не тільки при нападі «російської» хвороби. Усвідомивши природу пошесті, можна зупинити процес, а згодом приступити до терапії.   

Отже, війна традиціям, мир новаціям!