— Хлопців звільнили по молитвах матерів. Окрім матерів, їх ніхто вимолити не міг. Їхні мами вже вдови, і Господь не міг допустити, щоб вони втратили і синів. Хлопці були мобілізовані ще весною, потрапили в полон наприкінці серпня. Десь на початку осені парафіяни Покровського храму міста Луцька зателефонували мені з проханням підключити волонтерів до проблеми звільнення війсковополонених. Мама написала прохання на ім’я Предстоятеля Української Церкви. Ми просто поставили ім’я Юрія Потойчука ще раз на чергу «звільнення», як війсковополоненного. А потім все забулося. Проте все ж таки людина зареєстрована. Лишається чекати. Минуло декілька тижнів, мама хлопця телефонує і каже, що волонтери повідомили про те, що можна забирати сина.Збираємось їхати. Як їдемо, куди їдемо? Ми пообіцяли мамі, що візьмемо машину і поїдемо. А куди їхати? Навіть не уявляли, ми знали тільки, що хлопці знаходяться в Сніжному. Потім сталася ще одна цікава річ – їх всіх разом було семеро. Зателефонували до Юри в Сніжне, а він каже нам: «Ви знаєте, я живий-здоровий. У мене є друг Святослав, в нього зі шлунком проблеми, ви краще його заберіть»...

Хлопці один за одного тримаються. Фактично вже за день до нашого виїзду вони зателефонували і повідомили, що в одного з полонених – запалення легень, попросили привезти ліків. Ми купили ліків, забрали тут в Києві маму Олександра Яслинського, яка вже їхала сама, своїм ходом в Донецьк. Взяли благословення у Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Онуфрія, митрополита Антонія, Керуючого справами УПЦ, і поїхали.

Ми довіряли, тому що волонтери сказали: «Їдьте та заберіть». Але так не вийшло.

Приїхали ми в центр обміну війсковополонених, кажемо їм: «Ми з вами домовлялись по телефону (знайшли телефон, чоловіка, з яким мали зв'язатися), ми приїхали забирати хлопців». У цього чоловіка такі великі очі були: «Як забирати?! Ми міняємо... Як так просто – забрати?». Подумав і каже: «Це вам до Міністра оборони». Ми пішли до Міністра. День чекали зустрічі. Потім була дуже цікава у півтори години розмова-переговори.

Там теж були здивовані, що приїхали священики і просять сім чоловік. Уявіть, не одного-двох, а відразу сімох. Вони врешті нас попросили не перегинати палку, і в результаті ми таки випросили двох полонених віддати. Не обміняли, не викупили, просто випросили.

А щодо Олександра Яслинського, то там дійсно працювали волонтери. Ми єдине, що в Донецьку забезпечили, - його зустріч та евакуацію технічно.

Із нашими хлопцями зустрілися вже на останньому блок-посту. Під’їхав джип, відкрили багажник, а звідти вийшли дуже-дуже замурзані хлопці. На першій же заправці побігли вмиватися... Потім вже, дорогою, а ми дуже довго їхали, все з ними обговорили... І зараз ми чекаємо на зустріч з їхніми мамами, до одного з юнаків навіть приїхала наречена. Протягом доби – декілька годин на сон, і ми в Києві. Ми дуже вдячні усім людям, які нам допомагали.

— Ви тепер будете з ними підтримувати зв'язок?

— Один із хлопців, Юра, був парафіянином храму в Луцьку, де я служив. Інший юнак - Святослав - жив у сусідньому селі. Саша теж жив неподалік.

Дорогою ми з ними домовились, що якщо на хрестини до них не встигну приїхати, то вінчатиму їх точно. Між собою шуткували так: “Як тільки буде час, здоров’я і можливість, і Богу буде угодно, чекайте мене в гості. Що обіцяю, так це вас повінчати, коли прийде час”.

Ми їхали і покладалися тільки на волю Божу. Це однозначно. Справа в тому, що впродовж останніх двох тижнів тривають офіційні переговори про обмін полоненими. Діалог про обмін ведеться суто між військовиками. А те, що вдалося домовитися вивезти хлопців із зони АТО, — чудо! Це молитви матерів, однозначно. Не інакше. Адже обставини складалися не нашу користь: туди їхали – колесо пробили, назад їхали – знову колесо пробили. Сніг, замети, їдемо в ніч, від Запоріжжя до Дніпропетровська - кілометрові затори, хлопці машину підпихали, щоб вирватися. Але була надія та одне бажання – скоріш доїхати.

Богу дякувати, перед зустріччю з батьками цих хлопців ми прийшли в храм, щоб помолитися. І нашою дорогою ми стільки бачили чудес Господніх - щоразу, як думалось, що застрягли, Господь рятував і допомагав. Тепер от хлопці вдома, а ми чекаємо, коли вони вже одружаться, та й поїдемо до них на весілля (посміхається). 

— Ви згадали про молитву матерів. Наскільки важлива молитва сьогодні?

— Так, я впевнений: ці хлопці врятовані материнськими молитвами. Тільки силою молитви можна пояснити те, що вчасно йшли телефонні дзвінки, вчасно з’являлися люди, які йшли на контакт, вчасно машина ламалася і вчасно вона ремонтувалася. Туди ми їхали перед початком снігопадів, звідти – після снігопадів. Чому це? Тільки тому, що мами молилися.

Наші молитви, ми розуміємо, скромні, а материнські — найсильніші.

— А Ви до кого зверталися у молитвах? Кому молилися полонені хлопці?

— Коли ми сіли в машину, одразу почали співати подячний молебень, по пам’яті. Вже була темна пора доби, а ми все співали, а вже потім, помолившись, говорили.

— Настрій був піднесений?

— Так. А десь о 3-й ранку хлопці сказали: «Не віримо, що ми їдемо додому». Я їм говорю: «Подивіться на знаки, ми вже майже вдома!»

— Які Ваші відчуття від всього цього? Чесно кажучи, дивлячись на хлопців, з одного боку, усе всередині перевертається, з іншого – радісно все ж.

— Ситуація настільки складна… Кожен слідкує за новинами і робить певні висновки: хто правий, а хто винний. А я б радив дивитися футбол – там найчесніші і найправильніші новини. Треба бути дуже обережним у висновках. Усе настільки складно, настільки горя багато з обох сторін, але, вважаю, ще є ниточки зв’язку і можливого майбутнього примирення. Варто тільки докласти зусиль.

— Чим може кожен із нас допомогти у цій ситуації?

— Не радикалізувати думки.

На даний час несправедливо і невірно принципово ділити людей на “свій” і “чужий”. Там, у зоні бойових дій, наші рідні, близькі люди. Навіть є таке, що вони опинилися по різні сторони барикад. Тому радикалізація – це всього-на-всього шлях до поляризації нашого суспільства.

Знаєте, що я побачив у Донецьку? Там живуть ЛЮДИ — люди, які чули вибухи, і люди, які не чули вибухи. Це дуже велике місто. Ми надивилися фільмів про Велику Вітчизняну, про лінію фронту. Але й там, в Донбасі, – нині дуже складна ситуація.

І коли ми, не побачивши людину, не познайомившись із нею, не поспілкувавшись (я говорю про простих пересічних людей), заявляємо, що ці погані, а ці хороші, — чинимо недопустимо, не по-християнськи.

У нас повинен залишитися шлях до примирення. Але потрібно говорити, вести діалог, шукати точки перетину, а не поляризувати. Перед тим, як щось спитати чи про щось заявити, потрібно добре подумати.

Зрозуміло також і те, що душі у людей, які опинилися в гуманітарній катастрофі, зболені. Тому потрібно дуже акуратно підходити до них зі своїми речами і ставитися з любов’ю, нашою “тиловою” любов’ю. І нашої любові, любові людей, які живуть далеко від фронту, повинно вистачити на ті мільйони людей, яким довелося пізнати цей біль. Варто не забувати, що це люди, які отримали похоронки, люди, будинки яких потрапили під обстріли, люди, діти яких загинули чи були поранені. Тому ЛЮБОВІ повинно вистачити і на тих, і на інших — щоб мир повернувся в їхні душі.

— Чим Церква може допомогти?

— Церква постійно робить усе, що може.

Хотілося б, щоб усі почули: перестаньмо думати штампами, а постараймось дослухатися до слів Церкви, що вже варто миритися!