На серцях смутку
Креслить пензлем мішені
Жорстока зима.

Це написав Артур Сіренко. На Святвечір, на війні. Я спеціально глянула на Прозу.ру, бо тільки так можна дізнатися про людину, чи вона жива. Страшно вимовити ці слова “чи жива”.

Яке Різдво у родинах, що втратили синів і чоловіків, яке Різдво у тих, хто чекає труни з тілами найдорожчих, які везтимуть через засніжену Україну?

Навіть народження Сина Божого не привело до тиші. Це ж якими дикунами треба бути, аби загнати церкви у підпілля, не дати помолитися в храмах.

На  Святвечорі у мене були дві дівчинки з Луганська. Вперше не вдома вони зустрічали Різдво. Гарні, розумні, щирі. Немає жодної різниці між ними й моєю дочкою, такі самі українки.

Тому не переймайтеся так Андруховичем, він не пропаде. Не лийте над ним сльози через грубий наїзд Правого сектора. Він у теплій хаті з родиною, а тисячі хлопців у мерзлих ямах захищають нас і Ганнусю з Лілею. І сотні у ямах і не бачили Віфлеємської зорі. І не буде в них дітей і онуків.

Література потребує очищення від клановості, кумівства, вульгарності, духовної порожнечі й священних корів. З війною чи без війни.

Олег Соловей написав про Донбас з таким болем і з таким глибоким розумінням ситуації, що мені хотілось заплакати.

Нас врятує віра, а не сумніви.