Нещодавно мені довелося прочитати лекцію, присвячену економічним міфам. Один з таких міфів, доволі поширений в українському суспільстві, стосується державних підприємств.

Багато хто щиро впевнений, що неефективність їх діяльності пов’язана виключно з непрофесійним управлінням та розкраданням, яке здійснюється менеджерами. А от якби призначити на посаду керівників цих підприємств чесних, професійних керівників, з великою зарплатою, то вони почнуть працювати ефективно, приносячи прибутки державі. Насправді, це доволі поверхове уявлення причин збиткової діяльності держпідприємств. Так, професійні та чесні менеджери могли забезпечити більш якісну їх поточну діяльність.

Але ще потрібно знайти таких менеджерів.

І тут ми переходимо до більш важливого питання. А хто призначає керівника державного підприємства? В приватній компанії це роблять акціонери (співвласники). Вони беруть на себе ризик такого призначення. Бо може виявитися, що керівник, попри професійні знання та досвід, не справляється. Не завжди з його провини. Він виявляється неефективним саме відносно тих викликів, які стоять перед конкретним підприємством в конкретних умовах. Наприклад, на ринку з’явився потужний конкурент, який запропонував схожу, але більш сучасну та якісну продукцію.

Можемо згадати історію компанії NOKIA. Менеджери провідної компанії галузі просто не змогли вчасно оцінити перспективи touch технології. Що сталося з NOKIA внаслідок цього, всі добре знають. Акціонери компанії понесли величезні збитки із-за свого невдалого вибору менеджерів.

Але якщо це державне підприємство, то чим ризикують чиновники-представники держави, що прийняли невдале рішення щодо менеджменту держпідприємства? Їх що за ця звільнять з роботи, у них відберуть їх власність, притягнуть до кримінальної діяльності? Довести їх злий умисел чи злочинну недбалість неможливо.

При цьому прибираємо припущення, що головного менеджера поставили керувати держпідприємством задля збагачення цих самих чиновників. Хоча в нашій країні – це найбільш поширена практика.

Знову ж таки, ми розглянули лише ситуацію з поточним управлінням підприємством.

Ще більше питань виникає, коли йдеться про стратегічні рішення, пов’язані з його діяльністю та розвитком. Наприклад, потрібно здійснити значні капітальні вкладення, або, навпаки, закрити якісь напрямки виробництва та звільнити сотні, а може, навіть, тисячі працівників.

Рішення щодо цього можуть прийняти тільки власники. Якщо це приватне підприємство, то рішення схвалює наглядова рада чи загальні збори акціонерів (власників). Вони беруть на себе ризики пов’язані з тим, що капітальні вкладення виявляться помилковими, бо, наприклад, був переоцінений потенціал ринків збуту продукції чи, взагалі, з’ясувалось, що в умовах стрімкого науково-технічного прогресу, продукція, яку тільки почали випускати, вже морально застаріла.

Рішення щодо стратегічних питань, навіть, у приватних компаніях нерідко приймаються із затримкою та бувають відверто помилковими. Це при тому що там люди ризикують власними коштами.

Коли ж йдеться про державну компанію, то майже неможливо прийняти вчасне рішення про закриття якогось виробництва або капітальні вкладення, що потребують збільшення статутного капіталу та залучення довгострокових кредитів.

У державних функціонерів зовсім інші пріоритети. Прибутковість діяльності державного підприємства далеко не головний з них. Закриття якогось виробництва, що призведе до звільнення великої кількості співробітників, з політичної точки зору буде вважатись недоцільним та неприпустимим, попри кричущу економічну необхідність цього рішення.

Втрата ж частини ринку, у зв’язку з тим, що не були здійснені капітальні вкладення чи їх зробили із запізненням, з відповідним зменшенням доходів, взагалі не буде поставлена нікому в провину.

Отже, з об’єктивних причин, держава, в якості власника комерційного підприємства, завжди і всюди виявляється менш ефективною ніж приватні власники.

Для держави, в принципі, є непритаманним комерційна діяльність. Вона заробляє не на цьому.

Зрозуміло, що на певних етапах може здаватися, що державні компанії можуть конкурувати з приватними. Але це до того часу, поки ринки зростають, і проблеми, пов’язані з неефективним та ризикованим управлінням, знаходяться в латентному стані. В умовах же економічної кризи, всі ці негаразди державних підприємств вистрілюють з величезною силою.

Більш того, намагання держави уберегти власні збиткові підприємства від банкрутства, як правило, лише додає негативу економіці. Ці підприємства неефективно перемелюють наявні державні ресурси. Надсилаються неправильні сигнали суб’єктам підприємницької діяльності. Неефективні державні підприємства не платять податки, затримують розрахунки за поставлені їм товари та послуги. Їм це з куди більшою готовністю прощають.

Якщо якась частина фінансових та інших ресурсів, які є економіці, неефективно використані, тоді інша частина – коштуватиме дорожче. Для більш ефективних підприємств дорожчими виявляються сировина та матеріали, стають більш дорогими кредитні ресурси.

Будь-яке неефективне підприємство має або стати ефективним, або зникнути. В іншому випадку в економіці з’являться бацили неефективності, які починають шкодити всім суб’єктам суспільних відносин.

Приватизувати потрібно все, або майже все

Більшість наших урядовців мають успішний досвід в приватному бізнесі. Вони як ніхто інший розуміють переваги приватних компаній в порівнянні з державними.

Тому переконувати їх в необхідності тотальної приватизації навряд чи потрібно. Хоча останні заяви деяких з них вказують на бажання під будь-якими приводами якомога довше зберегти у державній власності більшість державних підприємств, що знаходяться під їх контролем.

Зрозуміло, що приватизація підприємств потребує індивідуального підходу. Недоцільно приватизувати державні чи комунальні підприємства, що є природними монополістами (мережі газо-, електро-, теплопостачання, залізничне господарство, пов’язане із функціонуванням сполучення залізничними коліями). Приватний монополіст нічим не краще за державного.

В той же час і залишати їх в державній (комунальній) власності відверто шкідливо. Такі підприємства необхідно спочатку розділити, щоби виокремити той вид діяльності, який відноситься безпосередньо до природної монополії. Всі інші підрозділи таких підприємств потрібно продати на відкритих торгах.

Що ж до підрозділів, які безпосередньо є природними монополіями, то їх варто передавати в довгострокову концесію з чітко визначеними зобов’язаннями власника та концесіонера.

В умовах відсутності якісного державного та суспільного контролю може поки бути сумнівною доцільність продажу атомних електростанцій.

Також, навряд чи варто саме зараз, в умовах російської військової агресії, приватизувати підприємства ВПК. До того ж, за рахунок значного держзамовлення ці підприємства можуть провести оновлення обладнання, розпочати випуск сучасної військової зброї, попит, на яку з’явиться не тільки в Україні. Це дозволить суттєво підвищити їх капіталізацію, з проведенням приватизації за 3-5 років.

Але от щодо всіх інших підприємств, то їх необхідно продавати якомога швидше. Відсутні будь-які аргументи для того, щоби залишати в державній чи комунальній власності готелі, аграрні підприємства, енергогенеруючі компанії, більшість машинобудівних підприємств. Немає жодного сенсу зберігати у державні власності комерційні банки чи страхові компанії. Вже не кажу про типографії, різноманітні сервісні, будівельні, транспорті компанії, державні рекламні та туристичні фірми (смішно, але виявляється є і такі).

Інколи досвід шкодить

Один з головних аргументів урядовців щодо відтермінування початку приватизації державних підприємств базується на необхідності спочатку проводити їх санацію та здійснити підготовку до приватизації. Як вони кажуть, готувати «правильне пакування» для наступної приватизації.

Крім того, вони зазначають, що зараз попит на наші підприємства низький, тому отриманий дохід для держбюджету буде значно меншим, ніж міг би бути в умовах зростаючої економіки. Але такий підхід в переважній частині випадків є помилковим.

В цьому випадку вдається взнаки той факт, що значна частина урядовців та представників Адміністрації Президента України мали попередній прямий чи опосередкований досвід в інвестиційному бізнесі.

Для інвестиційних банкірів, які надають послуги з продажу підприємств, ефективність визначається ціною угод. Як правило, від цього значною мірою залежать, також, їх комісійні. Чим дорожче вони зможуть продати компанію, тим більшою є вигода як для власника, так і для самого інвестбанкіра. Продаж підприємства є завершальним результатом їх діяльності.

В той же час, коли йдеться про приватизацію державних підприємств, то ціна їх продажу приватним інвесторам, є лише одним, і, як правило, не головним результатом приватизації.

Головні доходи держави формуються за рахунок зібраних податків. Якщо в результаті приватизації підприємства залучать додаткові інвестиції, зможуть збільшити обсяги виробництва товарів та послуг, зросте їх ефективність та прибутковість, то від цього держава отримає протягом наступних декількох років додаткові надходження до держбюджету, в додачу до доходів від приватизації.

Крім того, розпочавши якомога швидше масштабну приватизацію, держава отримає неінфляційне джерело надходжень до бюджету, яке супроводжуватиметься надходженням іноземної валюти в країну.

Не менш важливо, що в цьому випадку ми надсилатимемо потужний позитивний сигнал інвесторам – в Україну вигідно інвестувати. Ці інвестори будуть найкращою рекламою нашої держави, віри в її позитивне майбутнє.

Отже, висновок простий та очевидний. Продати потрібно все або майже все, не зволікаючи з цим.