Коли я не можу заснути, я малюю. Малювання завжди мені допомагає. Дуже темно на душі. Я не Волноваха, і я не Іловайськ, і не Піски. Я нічого з цього, але водночас я - все це.

Я - Марія Семенченко, і я не можу звикнути до подібних новин, смерть шокує і лякає, засмучує. Кожна така новина - це години прокручування в голові події, це думки про людей, з якими я не знайома і вже не познайомлюсь. Я завжди думаю про їхні останні миті - про що вони думали і говорили за мить до загибелі, чи було їм страшно ,чи зрозуміли вони, що відбувається, чи була смерть миттєвою... Я думаю про їхніх рідних і про очевидців події. І все видається мені безглуздим і страшним.

Трагедія під Волновахою - страшна. Загинуло 10 людей, ще одна жінка померла від отриманих поранень згодом. На малюнку в мене 12 троянд. Так вийшло випадково. Я спочатку намалювала червону пляму, а з неї вже виросли квіти. Малювала і думала про 11 загиблих пасажирів злополучної маршрутки, а ще -про Ярослава Чомка - медика-добровольця, який теж загинув на сході. А потім -про Іловайськ і Піски, і знову про Іловайськ. І про Волноваху, ту, першу трагедію з нашими бійцями і цю, другу, з мирними мешканцями. Про тих сотні і сотні бійців, переважно нам незнайомих і невідомих, які загинули на сході.І якось самі намалювалися ці 12 троянд Донбасу. За кожен з 12 непростих місяців, що ми переживаємо. Давайте пам'ятати тих, кого забрала ця війна. І не звикати до подібних новин. Нехай вони завжди лякають і засмучують.А ще краще - щоб їх не було. Спочивайте з миром