Цю статтю було написано понад 5 років тому для поважного часопису «Сучасність». Та ситуація в журналі змінилася й нове керівництво відмовилося друкувати матеріал: «той графоман і сміттяр не вартий нашої уваги». Хоча насправді це був банальний снобізм. Адже не випадково 13 січня 2015 року власник однієї з масових «українських» газет – «Сегодня» – Рінат Ахметов призначив шеф-редактором видання Олеся Бузину.

І це при тому, що новий шеф газети під час Майдану оспівував мужність «Беркута» й відстоював легітимність Віктора Януковича. Потім він виступав на підтримку анексії Криму, у захист ідеї «Новоросії», не приховував своїх симпатій до путінської Росії й пропагував на російському телебаченні відверто антиукраїнські ідеї. Я не хочу займатися аналізом новітньої «творчості» Бузини і його «заслуг». Натомість наведу фрагменти зі своєї давньої праці про «не вартого уваги» висуванця Ахметова.

«Українофіл Ленін» і «ненаситна паща» України

Якось до мене зателефонувала моя старша сестра (кількадесят років викладала в київських вишах англійську) і не могла стримати свого обурення: «Сашко, ти не читав, що написав той мерзотник Бузина про те, як «українофіл Ленін (!) відстебнув Україні Харківську й Катеринославську губернії»? «Я ж сама народилася на Катеринославщині, ну ти ж знаєш, так ось у нашому селі жодна людина не розмовляла російською».

Одразу ж після розмови із сестрою знайшов у Інтернеті статтю Бузини. Ось що писав той розумник (даруйте, читачу, але перекладати цю ахінею в мене бракує сил): «В состав СССР Украина... вошла с солидным подарком – бывшей Донецко-Криворожской республикой, которую украинофил Ленин отстегнул в порыве чувств Скрыпнику и компании – берите и украинизируйте! А шмат земли был действительно немалый! В его состав входили Харьковская и Екатеринославские губернии с Донецким угольным бассейном и прилегающие к ним промышленные районы бывшей области Войска Донского... Это государственное образование, провозглашенное в Харькове в 1918 году, еще во время гражданской войны ликвидировали по указке из Москвы и бросили в ненасытную пасть новорожденной советской Украины. Та слопала и не поперхнулась».

Отже, виходить, що «ненажерлива» Україна мала «поперхнутися» своїми власними землями!

І зовсім не зважає Бузина на те, що Катеринославщина (нині Дніпропетровщина) була місцем формування українського козацтва, з яким пов’язане заселення краю в XV – XVI століть, що з восьми Запорозьких Січей п’ять були на території області. А щодо ненависної для Бузини українізації, то згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становили 79,3% населення Дніпропетровської області. Все ж не «поперхнулася ненажерлива»! Та й у Харківській області українці складають 70,7% її мешканців. Та не читає мудрець Бузина статистичних даних.

Бордельний підхід до історії

А тепер варто звернутися до класичної праці нашого добродія – «Тайная история Украины-Руси». У ній Бузина викладає історію України від Трипільської культури до сучасності. Більшість його оповідань присвячено окремим особам, але є й узагальнюючі розділи. Описуючи скіфів у главі «Скифы – упыри и наркоманы», він зауважує: «Высшим наслаждением для скифа было принять участие в пьянке у местного начальства... в обычное время скиф наркоманил – обкуривался коноплей». Коментарі тут зайві.

Розкриваючи образ князя Святослава, Бузина не може утриматися від того, щоб не принизити сусідні народи. «Пожиратели вшей» печенеги отличались одной особенностью – крайним бесстыдством», – зазначає він. «Сменившие печенегов половцы будут такими же. Может быть, даже более дикими. По крайней мере Гильома де Рубрука – папского посла к монгольскому хану – больше всего поразит, как половцы «опорожняют желудки, не отойдя даже настолько, насколько можно бросить бобовое зерно», – смакує наш автор екскременти кочівників. Дісталося й представникам Русі. Не буду цитувати – бридко.

З подальших розділів ми дізнаємося, що Ярослав Мудрий – «покровитель киллеров», а його бібліотека була «міфічною». Князя Романа Бузина обзиває «потрошителем», стверджує, що той був «психопатом, склонным к изощренному садизму». З особливою наснагою описує Бузина «Блуд древнерусский». У центрі цього явища князь Володимир. «Особенно крутым половым разбойником был князь Владимир Святой», – заявляє наш пильний охоронець моральності. При цьому Бузину аж жаба давить: «Всего же у «святого» имелось восемьсот наложниц и шесть законных жен», – бризкає він похітливою слиною.

Далі з бузинових писань ми дізнаємося, що Богдан Хмельницький був злісним розпусником, Гоголь – монархістом і ненажерою, Марко Вовчок – секс-бомбою провінційної літератури тощо.

Я не хочу зупинятися на всіх «художествах» Бузини. Мушу тільки констатувати: у своєму програмному творі він не знайшов жодного позитивного персонажа! Всі були або головорізами, або статевими розпусниками, або п’яничками й наркоманами. Як же треба ненавидіти свій народ і свою історію! Таке враження, що автор провів читача по найбрудніших борделях і вбиральнях, які не прибиралися роками.

Політичні марення й статеві відхилення

Та своїх героїв йому забракло. Він став мислити глобальними категоріями і розродився опусом «Че Гевара – шоумен мировой революции». При цьому Бузина виявив кричущу необізнаність у темі, на розкриття якої претендував. «Все, что оставил Че... – это пафос собственных приключений да тощая книжечка, в которой излагается теория «партизанского очага» – достаточно аристократичная и, кстати, совсем неоригинальная».

Можна по-різному ставитися до Че Гевари, але як оминути факти? Як бути з 9-томним зібранням творів Че Гевари, що стоїть на моїй книжковій полиці? А з його знаменитим болівійським щоденником, який став не тільки хвилюючою розповіддю про героїчну герілью, але й настільною книгою повстанців? Як бути з геніальним пророцтвом революціонера, який ще у 1966 році передбачив повернення СРСР до капіталізму? Нарешті, з його стратегічним закликом створити для США «два, три, безліч В’єтнамів»? Першим геніальність стратегії Че Гевари побачив Збігнев Бжезінський. Не посилаючись на справжнього автора ідеї, він використав її в книзі «План гри: геостратегічні рамки радянсько-американського суперництва», що вийшла друком у 1986 році. У тому ж році концепція Че склала основу доктрини Рейгана, реалізація якої у вигляді створення кількох Афганістанів для СРСР прискорила падіння «імперії зла».

Та Бузину це не обходить. Він поширює свої безграмотні писання на інші регіони планети. Один із його опусів присвячений Грузії. Як Ви думаєте, шановний читачу, ким були її царі? – Абсолютно вірно – наркоманами й педерастами. «Царь Свимон во время боя с турками под Гори обкурился гашишем, обпился вином и послал своих воинов за зеленью из сада», «Еще один герой того времени – царь Иесе, начавший править в 1714 г. как ставленник персидского шаха, «веселился и наслаждался непристойно с юнцами»». З якого смітника натягав Бузина цю гидоту – відомо лише йому. В якому лайні він буде копирсатися далі – теж невідомо. Проте порядні люди до своїх осель його вже не пускають. Так, моя однокурсниця й подруга Наталія Терехова, директор музейного комплексу, до котрого входить музей Лесі Українки, відразу ж показала Бузині на двері, коли він намагався зняти фільм... про статеві відхилення геніальної поетеси. А що ще може бути на умі у нашого літературного манкурта?

Додам до написаного колись: саме такого персонажа «палкий патріот» Рінат Ахметов і мусив призначити шеф-редактором своєї газети, бо, на відміну від літературних снобів, не вважав «співця смітників» не вартим уваги.