"Держава не буде протидіяти, а навпаки, всіляко сприятиме будь-яким громадським ініціативам, які боротимуться за очищення України від реліктів тоталітарного минулого", – таку заяву минулого тижня українці почули від міністра культури В'ячеслава Кириленка.

У дослівному перекладі це означає – віднині всякий, хто захоче звалити пам'ятник комуністичному вождю і фактичному засновнику й ідеологу СРСР Володимиру Леніну, може вільно це зробити. Проблем із законом у такої людини не виникне. Звісно, бажано валити Леніна гуртом. У такому разі акт буде більше схожий на зазначену міністром громадську ініціативу.

На практиці поки що є неузгодження. Так, одразу ж після заяви пана Кириленка про амністію за "ленінопад" група жителів Донбасу, конкретніше – звільненого ще влітку минулого року від сепаратистів Слов'янська, пішла на площу скидати боввана. Першій спробі без пояснень завадили… українські військові-визволителі. Другу унеможливив місцевий пенсіонер-ленінець.

Саме до почуттів громадян пенсійного віку апелюють противники легалізації "ленінопаду" в Україні на державному рівні. Втім, вони проти навіть тоді, коли все відбувається цивілізовано – ще до заяви пана Кириленка в частині міст пам'ятники Леніна демонтували тихо, мирно, за рішенням місцевої влади. Хоч пенсіонери все одно приходили дивитися й плакали, ніби проводжають у останню путь рідну людину.

Прикриватися немолодими людьми – звичай слабких, котрі не мають інших аргументів. Не починайте реформи, бо це вдарить по пенсіонерах. Не піднімайте ціни на комуналку, бо пенсіонери помруть з голоду в холодних квартирах. Заборона на Кобзона в телевізорі – це образа почуттів старших людей, для котрих творчість цього співака нагадує власну стабільну молодість тощо. Інших доводів, окрім того, що демонтаж Леніна може образити наших бабусь із дідусями, у борців із "ленінопадом" нема й не буде.

Але тут і тепер нема сенсу вкотре пояснювати, чому зачистка України від Леніна й іншої радянської символіки – не лише здоровий глузд і вимога часу, а й реальне зміцнення нашого тилу. Краще нагадати, яка є розумна альтернатива.

…П'ятнадцять років тому я як журналіст написав про подружжя підприємців із Хмельниччини, котре врятувало від знищення бюст товариша Сталіна.

Виявляється, він стояв замість Леніна біля сільради аж до серпня 1991 року. Потім його в насильницький спосіб демонтували, і погруддя лежало в кущах 10 наступних років. Коли ж про нього згадали й вирішили кувалдами довершити святу справу, згадане подружжя забрало Сталіна собі й поставило на городі під вишнею. Молоді люди сприймали цей акт не як вияв любові до вождя всіх народів – щиро збиралися облаштувати приватний музей тоталітаризму. Й шукали, де б взяти на утримання такого-сякого Леніна.

Не знаю, чи знайшли. Нині я взагалі інакше ставлюся до подібних ініціатив, і тепер не схвалюю "всиновлення" Сталіна. Проте Міністерство культури, як на мене, могло б запропонувати всякому, чиї почуття ображає "ленінопад", забирати Леніна собі, безоплатно. А заодно будь-яку іншу дорогу як пам'ять радянську символіку.  

Щоправда, спершу слід було б офіційно, на державному рівні, засудити Леніна, Сталіна та їхніх поплічників посмертно. Пам'ятників Гітлеру в Німеччині ви не знайдете. Комунізм не мав свого аналогу Нюрнберзького трибуналу, бо комуністи в суді над фашистами були серед тих, хто обвинувачував. Це тепер потроху вилазять нюанси на кшталт того, що радянська сторона опротестувала визнання злочинцями нацистського уряду. Бо СРСР на державному рівні співпрацював із нацистською Німеччиною, а пакт Молотова–Ріббентропа укладався урядовцями обох сторін, тож довелося б визнати взаємопроникнення та рівність тоталітарних режимів. Тим не менш, факт незаперечний: комунізм не засудили так само, як фашизм, а отже, Ленін у вигляді пам'ятників – легітимний.

Це ще один, майже юридичний аргумент на користь "захисників історії" – так називають себе ті, хто відстоює право Леніна та інших далі стояти в українських містах. Чи – зберігатися у вигляді назв вулиць, площ і навіть селищ на кшталт Червоних Партизанів у Ясинуватському районі чи в Макіївці Донецької області. Згоден, суд над комуністичним режимом не може відбутися навіть у далекій перспективі. Але замість цього борцям із руйнацією Леніна таки варто було б запропонувати те саме цивілізоване вирішення проблеми, на якому вони активно наполягають.

Знову повернімося до можливості передачі радянської символіки на поруки й під захист як громадян, так і політичних сил. Скажімо, українські комуністи цілком могли б присвятити цій справі самих себе. Всякий, хто звалить чергового Леніна, може власними зусиллями забезпечити доставку залишків вождя світового пролетаріату в місце, максимально віддалене від людських очей. І там комуністи або ті, хто співчуває та відчуває ностальгію, може доглядати свою "прєлєсть".

Перевага й недолік нашого часу – в неможливості щось заборонити. Одіозні російські артисти-українофоби зникнуть з українських екранів, але ніхто не вимкне Інтернет всякому, хто захоче переглянути концерт Кобзона в Мережі. Література сепаратистського змісту відсутня в українських книгарнях – але всякий фанат знає заповідне слово "скачати". Збереження Леніна так само може й повинно стати суто приватною, індивідуальною справою. Тримати його в себе на городі не зашкодить жоден закон.

Противники "ленінопаду" чудово це розуміють. Але якщо не виходять із подібними ініціативами, значить, будь-яка спроба захистити радянську символіку, прикрившись беззахисними пенсіонерами – свідома провокація.